Розділ 2.1

Я повертаюся додому вже затемна. У квартирі тепло й тихо — так, як буває тільки там, де на тебе ніхто не чекає. 

Скидаю куртку, переодягаюся в домашній одяг і йду на кухню. Вмикаю світло, дістаю продукти, починаю готувати вечерю. Нічого складного — щось просте, знайоме, те, що не потребує зайвих рухів.

Ця квартира дісталася мені від бабусі. Вона виховувала мене з самого дитинства. Батька у мене ніколи не було — я навіть не знаю, хто він. Мама померла, коли мені було п’ять. Її забрала хвороба. Швидка, жорстока, така, яку не поясниш дитині.

Після цього в мене залишилася тільки бабуся. Вона була всім моїм світом. Моїм домом. Моєю опорою. Вона вчила мене рахувати, читати, слухати людей і, найголовніше, не проходити повз чужий біль. Саме вона казала, що діти ніколи не бувають просто поганими. За кожною поведінкою завжди щось стоїть.

Коли бабусі не стало три роки тому, світ ніби захитався. Я довго не могла повірити, що більше не почую її голосу, не сяду з нею ввечері на кухні, не поговорю, не розповім про свої сумніви.

Це був величезний удар. Але я змогла взяти себе в руки. Закінчила університет, пішла працювати, залишилася жити тут — серед її речей, її квітів, її спогадів. І, якщо чесно, мені подобається моє життя. 

Мені подобається моя робота. Мені подобається цей дім. Мені подобається тиша вечорами. Все начебто спокійно. Правильно. Рівно. Але інколи мені так бракує бабусі. Особливо сьогодні.

Я ловлю себе на думці, що зараз просто сіла б поруч із нею, налила чаю й розповіла про Данила. Про цього замкнутого хлопчика з кулаками, стиснутими від злості. Про його погляд, у якому більше болю, ніж агресії.

Бабуся б точно щось сказала. Знайшла б слова. Знайшла б підхід. А я… Я не знаю, як до нього підступитися.

Я стою посеред кухні, помішуючи їжу, і думаю про те, що цей хлопчик дивно мене зачепив. Можливо, тому що в ньому надто багато самотності. Тієї, яку я добре знаю.

— Що ж з тобою робити, Даню… — тихо кажу в порожній кухні.

Відповіді немає. Поки що.

Наступного дня я ловлю Данила після уроку. Не на перерві — там завжди занадто багато очей. Коли діти вже розходяться, а коридор потроху стихає.

— Даню, — кажу спокійно. — Зачекай хвилинку.

Він зупиняється. Неохоче. Плечі злегка напружуються, ніби він одразу готується до захисту.

— Ти пам’ятаєш, ми вчора говорили? — починаю обережно.

Він киває, не дивлячись на мене.

— Я телефонувала твоєму батькові, — кажу. — Він має приїхати до школи. Ти знаєш, коли?

Данило нарешті підводить очі. Вони спокійні. Надто спокійні для одинадцятирічного хлопчика.

— У тата багато роботи, — відповідає рівно. — Він нічого про школу не говорив.

І все.

Без образи. Без злості. Ніби він уже давно звик до таких відповідей.

Моє серце стискається.

— Добре, — кажу тихо. — Якщо він щось скаже тобі, передай, будь ласка, що я чекаю.

— Ага, — кидає Даня.

Він розвертається й іде, засовуючи руки в кишені, знову залишаючи мене з відчуттям безсилля. Я дивлюся йому вслід і думаю про те, що діти дуже швидко звикають не чекати. І це, мабуть, найстрашніше.

Я повертаюся до кабінету з чашкою вже холодного чаю й купою зошитів під пахвою. Сідаю за стіл, розгортаю перший і перевіряю вирази. Це звичайна робота, яка зазвичай заспокоює.

І тут двері різко відчиняються. Я підводжу голову — і завмираю. На порозі стоїть він. Той самий чоловік. Високий. Широкоплечий. У сірій футболці. З татуюваннями на руках. Той, що ледь не збив мене своїм величезним позашляховиком і назвав… куркою.

Моє серце робить різкий стрибок.

— Ви що тут робите?! — я миттєво підводжуся, стілець рипить по підлозі.

Він теж зупиняється. Очевидно, не очікував побачити мене тут. Хмуриться, повільно оглядає — від обличчя до… штанів. 

— А ви? — буркає він. 

— Це шкільний кабінет, — холодно відповідаю. — І ви сюди зайшли без дозволу.

Кілька секунд ми просто дивимося одне на одного. Напруга між нами — як натягнута струна.

— Я сюди не просто так прийшов, — нарешті каже він. Голос рівний, але різкий. — Мене викликали.

— Вас? — я скептично зводжу брови. — Хто саме?

Він зітхає. Повільно. Важко. Ніби вже шкодує, що взагалі сюди зайшов.

— Дяченко Тимур Віталійович, — каже. — Батько Данила.

Світ ніби робить маленький, але дуже відчутний перекос.

Я дивлюся на нього. На його обличчя. На знайомі карі очі. І в мене складається пазл, який мені зовсім не подобається.

— Ви… — починаю й замовкаю.

Ось, отже, який у Дані батько.

Той самий чоловік, якому “ніколи”. Той самий, хто кидає слухавку. Той самий, хто навіть не вибачився переді мною.