Розділ 1.1

Наступного ранку я їду до школи в штанах. І це дратує більше, ніж хотілося б визнавати.

Коліна ниють, коли я піднімаюся сходами, але біль уже притупився — не такий гострий, як учора. Просто нагадування. Про позашляховик. Про хамство. Про те, що день міг закінчитися зовсім інакше.

Шкільний двір зустрічає мене знайомим гомоном, але я заходжу раніше за більшість учнів. Коридори ще напівпорожні, пахне крейдою, натертою підлогою й чимось дуже рідним. Чимось, що асоціюється з дитинством.

Я заходжу до свого класу. Тут знову тиша. Моя улюблена.

Ставлю сумку на стіл, знімаю куртку й починаю звичний ранковий ритуал. Підливаю вазони — великі й маленькі, ті, що бабуся колись принесла з дому. Вони ростуть тут уже багато років, ніби вкорінилися разом зі спогадами.

Розкладаю зошити по партах. Перевіряю, чи всі на місці. Готуюся до першого уроку, машинально прокручуючи в голові план.

Ця робота дісталася мені не випадково. У цій школі багато років працювала моя бабуся. Вона знала тут кожен кабінет, кожен скрипучий стілець, кожну дитину поіменно. Саме вона колись привела мене сюди за руку й сказала, що школа — це не просто будівля. Це живий організм.

Три роки тому бабусі не стало. А мені допомогли з роботою тут. Не через жалість — через пам’ять і довіру. Бо бабуся завжди мріяла, щоб я була вчителькою.

Іноді мені здається, що школа — це суцільне божевілля. Крик, біганина, нескінченні питання, проблеми, які народжуються з нічого. Але мені подобається працювати з дітьми. Пояснювати. Бачити, як у них загоряються очі, коли вони раптом розуміють складну тему.

А мій п’ятий клас… Він мені справді подобається. Тут майже немає проблемних дітей. Вони всі різні — гучні й тихі, серйозні й мрійливі, але всі дуже щирі.

Коли я пишу на дошці дату, діти починають сходитися.

— Доброго ранку, Дарина Олегівно!

— Як ваші справи?

— Сьогодні контрольної не буде?

Я усміхаюся, відповідаю кожному, вітаюся, киваю. У класі стає світліше — не через лампи, а через них.

І лише коли заходить Данило, я мимоволі напружуюся. Він проходить мовчки. Ні з ким не вітається. Сідає за парту, опускає погляд у зошит.

У нас із Данилом складні стосунки. Він замкнутий, різкий, постійно конфліктує з однокласниками. Бійки — звична справа. Наче він постійно готовий захищатися, навіть коли на нього ніхто не нападає.

Іноді мені здається, що батьки зовсім не звертають на нього уваги.

Я вже кілька разів хотіла зателефонувати їм. Поговорити. Зрозуміти, що відбувається з хлопчиком. Але щоразу щось мене зупиняло. Наче внутрішній голос шепотів: не варто у це лізти.

Я дивлюся на Даню, який сидить осторонь, і ловлю себе на думці, що сьогодні… Можливо, цей дзвінок таки доведеться зробити.

Сьогоднішні уроки минають точно так само, як минули вчорашні і позавчорашні. Усе спокійно, і це дуже навіть добре.

Дзвінок сповіщає про закінчення останнього на сьогодні уроку, і клас миттєво наповнюється шумом. Діти зриваються з місць, хтось сміється, хтось біжить у коридор, хтось лишається біля парт, щоб зібрати речі.

Я ще не встигаю зібрати зошити, як відчиняються двері, і в клас заглядає чергова вчителька.

— Дарина Олегівно, — каже швидко, — у коридорі шум. Здається, знову ваш Данило знайшов собі проблеми.

У мене всередині щось стискається. Я виходжу в коридор й одразу бачу їх. Троє старших хлопців. Сьомий, а може й восьмий клас. Вони стоять півколом, відрізаючи Данилу шлях. Один штовхає його плечем, другий щось говорить, третій сміється.

— Ну що, герой, — чую глузування. — Знову найрозумніший?

Данило напружений, як струна. Кулаки стиснуті, щелепи зведені. Він уже не слухає — він готується бити першим.

— Гей! — мій голос прорізає коридор. — Ану відійшли!

Хлопці обертаються. На секунду розгублюються.

— А вам що? — бурмоче один.

— Перерва ж, — додає інший.

— Бійки в школі заборонені, — холодно відповідаю. — Проблем захотілося? 

Вони вагаються ще мить, але дорослий голос робить своє. Хтось фиркає, хтось кидає злий погляд, і за кілька секунд коридор знову наповнюється звичним шумом. Різко обертаюся до Данила.

— За мною.

Він не сперечається. Ми заходимо до класу, де зараз нікого немає. Я зачиняю двері, сперта на них спиною, переводжу подих.

Данило стоїть посеред кабінету. Напружений. Злий. Очі темні, насторожені.

— Сідай, — кажу спокійно, показуючи на парту.

— Я нічого не зробив, — кидає він одразу. — Це вони почали.

— Я бачила, — відповідаю. — І саме тому ми зараз тут, а не в кабінеті директора.

Він мовчить. Сідає. Дивиться вбік. Я підходжу ближче, сідаю навпроти, не за стіл, а поруч, щоб не нависати.

— Даню, — кажу тихіше, — ти ж розумієш, що трьох старших хлопців ти не переможеш. Навіть якщо дуже злий.