П’ять хвилин до шостої. Східний обрій почав ледь помітно світлішати, забарвлюючись у холодний сталевий колір, але над мегаполісом усе ще висіла важка, неприродна ніч. Фіолетовий вихор над куполом обсерваторії гудів низько і глухо, змушуючи здригатися каміння під ногами.
Віктор стояв за п’ять кроків, напружений, як зведена пружина. Силует мерехтів - що ближче підступав світанок, то нестабільнішим ставав його примарний стан. Без енергії контейнера перші сонячні промені просто розчинять його в повітрі.
- Вирішуй, Анно! - крикнув він крізь наростаючий гул вітру. - Твій батько пожертвував собою заради неї!
Анна дивилася на сріблястий корпус у руках. Дисплей миготливо висвітлив 99.4%. Її власні спогади, витягнуті на мосту, уже крутилися всередині цього сталевого ядра разом із краденим часом мільйонів містян.
І раптом Анна згадала. Не емоцію, не обличчя - саму формулу. Ту, яку батько креслив крейдою на старій грифельній дошці в кухні, коли вони з Лізою ще пили какао перед сном.
«Час не можна створити з нічого, дівчатка. Але його можна замкнути в коло. Якщо віддати все, що маєш, система обнулиться».
Батько не помилявся. І Віктор не зміг переписати серцевину рівняння - він лише надбудував зверху свій насос. Та сам механізм працював за первинним законом: Формула вимагала рівноваги.
- Ти не знаєш, як вона влаштована, Вікторе, - мовила Анна, підводячи погляд. - Вкрав креслення, але не зрозумів головного. Формулу не запустити чужим часом. Вона приймає лише добровільну жертву того, хто тримає ключ.
- Що ти несеш?! Віддай його!
Віктор кинувся вперед. Рух був нелюдськи стрімким - він буквально стрибнув крізь простір, простягаючи примарні пальці до кейса.
Контейнер у руках Анни тихо, але тривожно загудів - ліміт зупинки на майданчику добігав кінця, і ще кілька зайвих секунд могли обернутися детонацією просто тут, біля порога обсерваторії. Вона розвернулася на підборах, стрибнула за кермо свого понівеченого червоного купе, кинула контейнер на пасажирське сидіння і вдарила по газах.
- Ні! - заревів Віктор.
Анна знала, що робить. Якщо контейнер залишиться в зоні вихору на пагорбі, контур замкнеться. Єдиний спосіб зірвати синхронізацію - винести ядро за межі кола на граничній швидкості, пробивши бар’єр сліпої зони. Та система заблокована. Щоб відкрити просвіт часу зараз, потрібна плата, якої в неї майже не лишилося.
Крім одного.
Анна зірвала з обличчя тріснуті срібні окуляри і викинула у відчинене вікно.
Світ навколо перетворився на сліпучу симфонію золота і вогню. Вона бачила кожну секунду, що текла над містом, бачила примарну постать Віктора, який мчав слідом, викривляючи повітря, і бачила тонку золоту нитку, що тягнулася від капсули в обсерваторії прямо до її серця.
- Пробач, Лізо, - прошепотіла Анна, розганяючи машину до краю майданчика. - Я більше не тікатиму.
Вона обома руками вчепилася в розпечений корпус контейнера, замикаючи ланцюг на себе, і відпустила все, що ще лишалося: страхи, провину за ніч пожежі, останні вцілілі спогади про минуле і усі роки, які їй самій судилося прожити.
Стрілка спідометра торкнулася червоної зони за десять метрів до обриву.