Слова Віктора вдарили сильніше за будь-який часовий імпульс. Анна відступила на крок, відчуваючи, як земля під ногами на мить втратила твердість.
«Сестра...»
У голові зашуміло. У тій чорній порожнечі, що лишилася після мосту, щось ворухнулося, наче іскра в попелі. Вона заплющила очі, і крізь темряву проступили обриси: маленька дівчинка в жовтому дощовику, дзвінкий сміх, дві чашки гарячого шоколаду на підвіконні... І крижаний холод лікарняної палати, де стрілка кардіомонітора завмерла на одній нескінченній ноті.
- Ліза... - видихнула Анна, і від цього імені на очі навернулися сльози, яких вона не знала вже п’ять років. - Вона померла. До пожежі. Хвороба...
- Вона не померла, - тихо заперечив Віктор. - Твій батько встиг помістити її в нульову точку за секунду до зупинки серця. Створив Формулу часу, щоб знайти спосіб вилікувати - перемотати її власний біологічний годинник назад, до початку хвороби. Та коли «Хронос» дізнався про відкриття, вони прийшли забрати креслення силою. Батько підірвав лабораторію, щоб зупинити їх, і вибух запечатав капсулу всередині часового розриву.
Анна дивилася на тьмяне золотисте сяйво в глибині обсерваторії. Пальці тремтіли, стискаючи сріблястий контейнер.
- Чому я не пам’ятала?
- Бо біль був нестерпним, - у голосі Віктора прозвучало щось схоже на співчуття. - Коли ти вперше сіла за кермо, щоб заробити на пошуки капсули, ти потрапила в пастку. Щоб вирватися, віддала системі свій найважчий спогад - спогад про неї. Забула, кого шукаєш, Анно. Перетворилася на холодну машину, яка просто мчить крізь ніч.
Віктор зробив крок уперед і простягнув руку до контейнера.
- Зараз у тебе в руках ключ. Накопиченої енергії вистачить, щоб розірвати стазис і повернути Лізу в наш час. Рівно о шостій ранку, на піку сходу сонця, контур замкнеться. Вона прокинеться живою і здоровою.
Анна глянула вниз, на місто під пагорбом. Фіолетове марево над мегаполісом стало густішим, важчим. Крізь тріснуту лінзу вона бачила, як тисячі тонких золотих ниток тягнуться з вікон будинків, із лікарень, із машин, вливаючись у величезний вихор над обсерваторією.
- А місто? - тихо спитала вона. - Що буде з тими, у кого забираєш цей час?
Віктор на мить відвів погляд.
- Кожен утратить лише кілька років. Хтось проживе сімдесят замість сімдесяти п’яти. Хтось не помітить різниці. Хіба це занадто висока ціна за життя твоєї сестри?
- Не кілька років, Вікторе, - Анна перевела погляд на дисплей контейнера, де цифра 98% щойно змінилася на 99%. - Ти перевернув знак у рівнянні. Коли контур замкнеться, він не зупиниться на ста. Викачає їх усіх до останньої секунди, щоб тримати ваш розрив відкритим. Ти хочеш витягнути не тільки Лізу. Ти хочеш повернути собі тіло й безсмертя!
Обличчя Віктора закам’яніло. Маска втомленого знайомого спала миттєво, оголивши холодний, фанатичний блиск в очах.
- Я провів п’ять років у порожнечі, Анно! Без права торкнутися світу! - вигукнув він, і повітря навколо завібрувало, викривляючи простір. - Я заслужив своє життя! Віддай контейнер. Залишилося сім хвилин до світанку і менше хвилини, перш ніж спрацює твій ліміт зупинки. Якщо не зробиш цього - твоя сестра зникне назавжди!
Анна опустила погляд на сріблястий метал. Серце калатало так, ніби хотіло розірвати грудну клітку.
З одного боку - мільйони незнайомих людей, місто, яке її зрадило і забрало пам’ять. З іншого - єдина рідна людина у світі, маленька дівчинка за склом, яку вона нарешті згадала.