Формула часу

07

Червоне купе повільно котилося вкритим попелом серпантином, що вів на Північний пагорб. Двигун глухо чхав, права фара розбилася під час прориву на мосту, а крізь тріщину в окулярах світ розколовся на дві нерівні половини: у одній панувала холодна темрява, у іншій - пробивалися рвані, сліпучі нитки чужого часу.

Анна трималася за кермо, намагаючись зібратися докупи. Після викиду на мосту в пам’яті зяяли чорні провали. Вона пам’ятала правила дороги, вміла перемикати передачі і читати часові аномалії, але її власне минуле нагадувало обгорілу книгу, де вціліли лише клапті сторінок.

«Мене звати Анна. Я перевізниця. Я везу Формулу...» - повторювала вона про себе, наче мантру, щоб не втратити решту.

На пасажирському сидінні сріблястий контейнер світився рівним, спокійним світлом. Він більше не тягнув із неї енергію. Він наситився. На кришці замість рівняння тепер світилися лише дві цифри: 98%.

Купе виїхало на оглядовий майданчик перед старою обсерваторією.

Гігантський мідний купол, позеленілий від часу, височів над містом, мов шолом забутого титана. Внизу, під пагорбом, мегаполіс завмер у дивному заціпенінні: вогні вулиць не блимали, авто на далеких проспектах стояли нерухомо, а над центром висіло важке, пульсуюче фіолетове марево. Час у місті почав зупинятися.

Біля центрального входу до обсерваторії стояв високий чоловік у довгому темному пальті. Не ховався, зброї не мав. Коли світло вцілілої фари вихопило його з темряви, Анна різко загальмувала.

Вона вийшла з машини, тримаючи контейнер у лівій руці, а правою стискаючи шокер.

Чоловік обернувся. На вигляд йому було близько сорока, але скроні вкривала рання сивина, а під правим оком тягнувся тонкий білий шрам - слід від опіку.

- Ти встигла, Анно, - тихо сказав він, і в його голосі не було ні злості, ні насмішки - лише глибока, виснажлива втома. - Я знав, що ти не підведеш. Навіть без окулярів.

- Віктор, - ім’я само спливло з глибини понівеченої пам’яті, хоча обличчя здавалося майже незнайомим. - Казали, що ти загинув у лабораторії.

- Мав загинути, - Віктор зробив крок назустріч, піднявши порожні руки. - Твій батько так вирішив. Коли зрозумів, що Формула працює, він злякався. Сказав, що людство не готове керувати часом, і підпалив архів разом із собою... і зі мною.

Анна відчула, як у грудях щось стиснулося - знайомий біль, який не стерла навіть магія контейнера.

- Він рятував світ від таких, як ти! - кинула вона, піднімаючи шокер. - Ти перевернув його рівняння. Перетворив ліки на насос, який зараз висмоктує життя з мільйонів!

Віктор гірко посміхнувся і похитав головою.

- Придивися до мене, Анно. Уважно. Ти ж бачиш крізь тріщину в склі.

Анна примружилася, дивлячись на нього правим оком - тим, де лінза була розбита. І затамувала подих.

Над головою Віктора не було таймера. Навколо нього взагалі не було ниток часу. Він стояв у просторі як порожній силует - примара, що застрягла між секундами п’ять років тому.

- Твій батько встиг увімкнути захисний контур за мить до вибуху, - тихо мовив Віктор. - Хотів урятувати тебе, бо ти була в сусідній кімнаті. І врятував. Але ціною цього вибуху став часовий розрив, у якому застряг я... і ще одна людина.

Він кивнув у бік розчинених дверей обсерваторії. У глибині темної зали, під скляним куполом, тьмяно світилася капсула, обплутана золотистими трубками.

- Хто там? - голос Анни зірвався на шепіт.

- Та, заради кого твій батько взагалі почав створювати Формулу, Анно. Та, чиє ім’я ти стерла з голови півроку тому, коли продала свій найдорожчий спогад, щоб вижити після першого стрибка. Твоя сестра.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше