Анна звернула з широкого проспекту в лабіринт вузьких вуличок старого центру - туди, де будівлі ХІХ століття нависали над бруківкою, наче темні скелі, глушачи сигнали супутників і чужих радарів. Вона загнала червоне купе в глибину арки, де колись був в’їзд до старої друкарні, і нарешті перевела подих.
Правило кур’єра на Східному мосту звучало чітко: «Не зупинятися довше ніж на три хвилини». У неї було сто вісімдесят секунд.
Анна увімкнула слабке підсвічування салону і нахилилася над пасажирським сидінням. Сріблястий контейнер здавався важчим, ніби ввібрав у себе густину нічного повітря. Знаки на кришці повільно перетікали один в одного, складаючись у химерний гібрид вищої математики та давніх алхімічних символів.
- Не просто артефакт, - прошепотіла вона, торкаючись кінчиком пальця холодного скла над знаками. - Це генератор.
Вона дістала з бардачка компактний сканер - саморобний пристрій зі старим монохромним екраном, зібраний із деталей годинникових механізмів та мікросхем. Під’єднавши його до сервісного порту, Анна завмерла, дивлячись, як по екрану побігли рядки коду.
«134... 135...» — рахувала вона секунди про себе.
На екрані сканера проявилася схема. Тривимірна модель часових потоків мегаполіса. У трьох точках - на Східному мосту, у підземеллях центральної площі та на Північному пагорбі - пульсували яскраво-червоні вузли. Контейнер у купе був центральним ключем, який з’єднував ці три точки в єдиний контур.
- Він будує пастку, - Анна відчула, як по спині пробіг холод. - Не для мене. Для всього міста.
Якщо контур замкнеться о шостій ранку, час усередині кільця зупиниться назавжди. Мільйони людей перетворяться на живі статуї, а кожна невитрачена секунда їхніх майбутніх років перетече в одну точку - до того, хто стоїть у центрі Формули.
«168... 169...»
Анна швидко від’єднала сканер, скинувши скопійований код на захищений чип. Щойно годинник на панелі відрахував дві хвилини п’ятдесят п’ять секунд, вона знову втиснула газ, виводячи авто з арки на бруківку. Контейнер тихо клацнув і перейшов у режим очікування.
Та сама вона цей код не зламає. Математика тут була занадто складною - написаною не сучасними програмістами, а тим, хто знав первинну мову часу.
Їй потрібен був Марк.
Єдиний у місті архіваріус, який проміняв кар’єру блискучого криптографа на підвал під старою букіністичною крамницею. Людина, яка знала всі таємниці підпільного ринку часу, але принципово ніколи не торкалася артефактів голіруч, боячись втратити хоч крихту власної пам’яті.
Анна набрала його номер по зашифрованій лінії. Гудки тягнулися довго, але нарешті почулося тихе клацання і приглушений шелест паперу.
- Якщо ти дзвониш о пів на четверту ночі, Анно, - пролунав у динаміку спокійний, трохи втомлений чоловічий голос, - це означає, що ти або розбила машину, або вляпалася в історію, за яку навіть «Хронос» не візьметься.
- Друге, Марку. І часу в нас до світанку, - Анна різко заклала віраж, виїжджаючи на порожню набережну. - У мене в машині ядро Формули. Хтось запускає повний збір по всьому місту, і мій таймер прив’язаний до детонатора.
На тому кінці дроту запала важка тиша.
- Ти впевнена, що це не блеф? - голос Марка миттєво втратив сонливість і став жорстким. - Формулу вважали міфом ще з часів Великого збою. Ніхто не зміг би зібрати її без...
Він замовк на півслові. Анна стиснула кермо так, що побіліли кісточки пальців.
- Без креслень мого батька, - тихо закінчила вона за нього. - Я знаю. І я бачила його підпис у коді. Відчиняй чорний вхід, Марку. Я буду за сім хвилин. І за мною вже полюють чистильники.
Вона кинула телефон на сидіння. У дзеркалі заднього виду, на в’їзді на набережну, знову спалахнули синьо-червоні вогні, але цього разу їх було вдвічі більше.