Дальнє світло чотирьох позашляховиків вдарило в лобове скло так різко, що навіть срібні лінзи на мить засліпили. Мотори перехоплювачів ревіли низько і зловісно - не як звичайні двигуни, а як турбіни, налаштовані на полювання в часових потоках. «Чистильники» клану «Хронос». Вони не ставили запитань і не лишали свідків.
Анна увімкнула першу і глянула в дзеркало заднього виду: два авто вже перекрили виїзд із мосту позаду, два інші летіли назустріч.
На пасажирському сидінні сріблястий контейнер глухо загудів. Блакитне світло в трубках спалахнуло яскравіше, і приладова панель червоного купе миттєво збожеволіла: стрілка спідометра застрибала від нуля до максимуму, а радіо зашипіло уривками пісень і голосів із різних епох – старими, новинами, джазом тридцятих і чиїмось криком про допомогу.
- Чорт... - вилаялася Анна. - Він фонить!
Вантаж не просто лежав у салоні - він витягував час із простору навколо. Крізь окуляри Анна побачила, як асфальтова поверхня мосту на очах вкривалася сіткою тріщин, ніби минали десятиліття за секунду.
Не рушить зараз - міст розсиплеться під колесами.
Анна різко кинула купе вправо - на вузьку технічну смугу біля самого відбійника - і втиснула газ у підлогу. Червоне авто вистрілило вперед, проскочивши за міліметр від бампера першого позашляховика. Метал скреготнув об метал, вибивши сніп іскор.
- Тримайтеся, залізні, - прошепотіла вона, набираючи сто вісімдесят.
Ззаду пролунали глухі постріли - кулі з часовими капсулами. Одна влучила в заднє крило. Замість вибуху простір біля багажника на мить викривився, наче крізь товсте скло: машина ніби спіткнулася об невидиму стіну, втрачаючи розгін.
«Фіксують у теперішньому! Ще одне влучання - і застрягнемо в секунді назавжди».
Анна глянула на індикатор. Через фон від кейса він блимав рвано: «Вікно... помилка... 0.4 секунди...»
Занадто коротке вікно. На такій швидкості не влучити у просвіт менше ніж за пів секунди. Та вибору не було - кінець мосту вже перекривала вантажівка з увімкненими прожекторами.
Анна зняла праву руку з керма і торкнулася сріблястого контейнера.
- Хочеш часу? - кинула вона. - Бери мій! Тільки відкрий дорогу!
Вона дозволила артефакту торкнутися її власного потоку. Крижаний холод миттєво прошив руку до плеча. Перед очима спалахнув і згас спогад: літній вечір, чийсь сміх на балконі, запах дощу на гарячому асфальті... Вона навіть не встигла розгледіти обличчя поруч, як кадр розсипався в попіл.
Та контейнер відповів.
Блакитний імпульс вирвався з трубок і вдарив у капот купе. Індикатор спалахнув сліпучо-білим: «СЛІПА ЗОНА ВІДКРИТА».
Анна вивернула кермо вліво, прорізаючи простір просто перед носом вантажівки. Світ знову втратив колір і звук. Вона бачила, як переслідувачі позаду врізаються в її порожній слід, як уламки скла висять у повітрі, наче діаманти.
За три секунди реальність зімкнулася за спиною з оглушливим гуркотом.
Червоне купе вилетіло на порожній нічний проспект уже в іншому кінці міста. Анна скинула швидкість до сотні, важко дихаючи. Серце калатало десь у горлі, а в скронях пульсував тупий біль від втраченого шматка пам’яті.
Вона кинула погляд на пасажирське сидіння.
Контейнер затих. На його верхній кришці, де раніше був суцільний метал, проступили світлі знаки - перша розблокована частина рівняння. Поруч світилися три координати, що вели не до обсерваторії, а в самісіньке серце старого міста.
А нижче горіло попередження: «Рівень витоку: 12%. Час до колапсу району: 02:41:10».