Глава 8. Хмільна цікавість

Я передала Андрієві флешку і попросила увімкнути п’ятий трек. Сама вийшла на невеличку сцену, що була в цій залі. Здебільшого ми тут проводили дитячі свята або використовували залу для репетицій.

Всі дивилися на мене. Але не це зараз хвилювало, бо я любила ловити погляди глядачів. Ні, справа в іншому. На мене дивився він. Дан розслаблено сперся на спинку стільця, повільно обертаючи однією рукою келих з вином. Він зберігав непроникний вираз обличчя, але очі слідкували за кожним моїм кроком, а коли я вийшла на сцену, вони помітно потемніли.

Я стиснула руки. Алкоголь звісно зробив свою справу і трохи додав рішучості, але напруження все одно продовжувало блукати тілом. Один, два, три, чотири...і залунали перші звуки гітари. Я вдихнула і неспішно вигнулася назад. Потім хвилею повернулася до початкової позиції і зробила декілька обертів, граючись своїм волоссям. Далі я виконала мої улюблені, дещо містичні, рухи руками та опустилася в напівшпагат. Знову повторила хвилю тілом, тільки вже паралельно підлозі, і поглянула на колег. Всі дивилися з захопленням та навіть не рухалися. І Дан не рухався. Він випростався, трохи нахилив голову вперед і грався вилицями. Його очі палали несамовитим вогнем, а вся постава знову випромінювала загадкову таємничість, від якої в мене мурахи на шкірі чечітку відбивали. Але я не зупинилась. Мене це тільки дужче розпалило. Я перейшла до партерної техніки і виконала на підлозі декілька складних танцювальних елементів. Я завжди вирізнялася пластичністю та гнучкістю, використовувала нестандартні танцювальні схеми, любила задіяти жіночність і сексуальність. Я прагнула не просто викликати естетичне задоволення та захват, мені важливо було занурити глибоко в емоцію, яку передаю через танець. Я хотіла, щоб глядач душею відчув те, що відчуваю я цієї миті. І мені завжди вдавалося поєднати нас всіх в один цілісний, живий, танцювальний організм. Вдалося і цього разу. Бо, коли мелодія почала набирати обертів, а мої рухи стали більш амплітудними, більш сміливими, більш швидкими, я помітила, як змінилися погляди та вирази обличь оточуючих, всі просто затамували подих. І Дан не став виключенням. Його руки так стиснули стіл, що аж пальці побіліли. Вкінці я зробила надзвичайно динамічний та спокусливий рух всім тілом і завмерла, дозволивши нарешті глядачам видихнути. Кілька секунд...і пролунали оплески. Я стала рівно і вклонилася, як прийнято у танцівників. Аврора одразу підскочила до мене та обійняла, до неї приєдналися й інші мої колеги. А потім підійшла Любов Михайлівна, жіночка притиснула до себе хвилин на п’ять, а я ледь вгамувала вперті сльози, що так і поривалися з’явитися назовні. Крадькома побачила, що Дан взяв до рук келих з вином і зроби декілька добрих ковтків. Цікаво. Невже йому сподобалось, як я танцюю? Хоча, він вже бачив колись, як я рухаюсь. А зрештою, мені яке до того діло? Чого я взагалі переймаюся цим питанням? Прогнала геть дивні думки і приєдналися до інших за стіл.

Далі в нас почався справжній вечір талантів. Що ми тільки не робили: і танцювали, і співали, і грали на інструментах, і навіть вистави показували. Давно так весело не було. Нехай мало хто це розумів, але в тому і полягав ще один великий дар Любові Михайлівни – вона вміла нас поєднувати, з нею ми були не просто колективом, з нею ми ставали родиною. Чи впорається з таким завданням Дан? Не впевнена. До речі, чоловік кудись несподівано зник. І добре. Без нього напруги нема і мені спокійніше.

Надворі вже стемніло. Ми продовжували веселитися. Я захотіла трохи усамітнитися, тому взяла свій келих з вином і вийшла на балкон. Мене одразу огорнула свіжість. Навкруги тиша, вечірні вулички нашого селища готувалися до сну, хоча в будинках майже в кожній квартирі ще горіло світло. Я поглянула на небо. Ооо, його я вічність можу роздивлятися. Пам’ятаю в дитинстві я думала, що з іншої планети. Мені здавалося, що я мешканка Марса. Так, до самого ранку могла вишукувати його на небі. Уявляла, що в мене тут велика місія і, коли я її виконаю, добро запанує у всьому Всесвіті.

А ось і її величність повня. Який же гарний і разом з тим загадковий у нас супутник. Стільки віршів йому присвячено, стільки пісень заспівано, стільки фільмів про нього знято, стільки наукових напрацювань розроблено, але його таємниць так ніхто й не розгадав. Які ми люди дрібні в зрівнянні зі всіма небесними тілами...

- Мрієш про щось, Єво?

Я здригнулася. Поруч зі мною стояв Дан. Я взагалі не чула, як чоловік підійшов. Чи він вже, мов Девід Коперфілд, крізь стіни проходить?

- Ні. З чого ти взяв?

- Вигляд в тебе замріяний.

Я відвернулася і зробила декілька ковтків холодного вина:

- Тобі здалося.

Я не побачила, але відчула, що його губи розтягнулися у посмішці. Чоловік підійшов ближче і теж обіперся об перила балкону.

- Твій келих майже порожній.

Я поглянула на нього, дійсно, майже порожній.

- Принести ще?

- Ні, дякую. І взагалі, чого це ти такий люб'язний зі мною? – розумом я усвідомлювала, що трохи нетвереза. Ну, як трохи...в міру...мабуть. Але язик говорив те, що йому заманулося.

Дан розвернувся і обіперся об перила вже ліктями. Його піджак разом з сорочкою розтулилися і знайоме татуювання знову заволоділо моєю увагою.

- А коли це я тобі грубіянив? Навіщо мені бити з тобою горщики?

- Так ти й не б’єш. Ти просто хочеш, щоб всі тебе слухались. Щоб я тебе слухалась.