Глава 5. Коли шляхи сходяться...

- Тобто ви втекли. Спочатку продемонстрували неабияку сміливість, а потім все ж капітулювали? – Моя психологиня Марина дивилася на мене крізь свої круглі окуляри і, ніби сканувала потроху. Що ж, визнавати свою слабкість вкрай важко, але я маю це зробити. Так, я втекла. Не витримала його натиску і втекла. Що поробиш.

Але дещо змінилося. Голос в моїй голові відтепер промовляв тихіше, коли я думала про "заборонені" танці. Вже не могла дочекатися наступного тренування, щоб випробувати свою теорію.

- Яку теорію, Єво?

- Мені здається, що наша з ним зустріч якось вплинула на мене і тепер я вже не така залежна.

- Але з ваших слів він нічого такого не робив, як у вашу минулу студентську зустріч?

- Ні. Але я чомусь впевнена, що зможу танцювати з партнером.

Марина по-науковому примружилась. Вона трохи помовчала, а потім зняла окуляри, відклала їх на книгу, що лежала перед нею на столику, обхопила руками коліно і видихнула:

- Єво, тільки зрозумійте мене правильно. На мою думку ви не загіпнотизовані. І ніколи не були. Навіть більше, я вважаю, що вас майже неможливо загіпнотизувати і перед навіюванням ви невразливі.Тут щось інше. Щось набагато глибше і сховано у вас самій.

- Тобто ви натякаєте, що в мене таки з головою не все гаразд? Чи я сама собі це вигадала? А може я сама собі ще й танцювати забороняю з чоловіками?

- Єво, не будьте такою категоричною. Не треба одразу сприймати мої слова за ворожі натяки. Це чудово, якщо ви вірите в себе, але не відкидайте дійсності і того, що вашої впевненості може не вистачити. Я відверта з вами і тішити марними надіями не збираюся, ні як професіоналка, ні як звичайна людина.

Я видихнула. Й справді, чого я напалася на Марину, психологиня не винна, що я занадто емоційна останнім часом.

- Я маю сказати вам ще дещо. Гадаю нам краще..., – але у двері несподівано постукали. Марина розгублено підійшла до них і відчинила, там стояла молода дівчина, я впізнала її, це адміністраторка в цьому офісі.

- Вибачте, пані Марино, але вас дуже наполегливо просять підійти до телефону. Я попередила, що ви з клієнткою, але чоловік все одно вимагає вас, адже мобільний ви вимкнули.

- Звісно вимкнула! Я ж..., добре. Дякую, зараз передзвоню. Єво, пробачте, це важливо, я так гадаю. Я швиденько.

Чекати довелося зовсім недовго. Проте Марина повернулася трохи збентеженою. Вперше бачу її такою.

 - Щось трапилось?

 - Та ні, все гаразд. – Помітно, що не без зусиль дівчина відігнала непрохані думки, знову поглянула на мене і ледь посміхнулась:

- Єво, маю до вас пропозицію, яка не стосується нашої співпраці.

Заінтригувала.

- Я уважно слухаю.

- Окрім своєї професійної діяльності я маю певне творче захоплення. Я – художниця. І готуюся найближчим часом організувати у нашому місті власну виставку. Я вже говорила, що вважаю риси вашого обличчя унікальними і заманливими, тому, якщо ви не заперечуєте, я б хотіла вас намалювати.

Незвична пропозиція. Я звикла, що мене кличуть на фотосесії, але намалювати пропонують вперше. Я спочатку зніяковіла та все ж погодилась. Маю визнати, це надзвичайно приємно. Тому додому сьогодні я поверталася в піднесеному настрої.

На тренування прийшла, як ніколи рано. Не могла вже всидіти вдома, бо відчувала в собі неабиякі сили. Я переодягнулася, сіла на підлогу і почала крутити в руках кришталеву троянду. Як він так непомітно встиг покласти її на моє крісло в залі? Як таке взагалі можна було зробити? Я помотала головою. Фокусник. І цим все сказано.

Ранок сьогодні почався трохи незвично для мене. Наша директорка, Любов Михайлівна, яку я обожнювала, бо добрішої людини, окрім своїх батьків, просто не знала, попросила трохи зачекати зі звітом і сказала, що в неї для нас всіх буде важливе повідомлення. Досить непередбачувано, маю надію, це не стосуватиметься виступів, що в нас заплановані, особливо зіркових, бо з зірками домовлятися – ніякої витримки не вистачить.

Незчулася, як двері відчинилися і до тренувальної зали увійшли Аврора та Андрій. Згодом всім зібралися і я залюбки продемонструвала свій коротенький танок.

- Якось так. Але виконувати треба в парі. Андрію, допоможеш мені?

Чоловік зиркнув на Аврору, а та розгублено знизала плечима і переадресувала запитальний погляд мені. Але я не бажала їм щось пояснювати, та й хіба вони зрозуміють? Я посміхнулася і простягнула Андрію руку. Чоловік одразу наблизився та невпевнено стиснув мою долоню. Щось розпечене всередині миттєво відгукнулося і вкололо мене, знайомий шепіт почав говорити набридливі слова, але я помотала головою, притулилася до міцного тіла Андрія і повільно вигнулася назад. Шепіт почав посилюватися. Кілька секунд і я вже чула твердий наполегливий голос. Дихання стрибало. Мені ставало спекотно, але я продовжила танцювальний елемент: спритно обхопила чоловіка за шию і вміло заскочила йому на стан. Голос наказував, холодно і гучно. Мені аж болісно в голові стало, я й музики майже не чула та все одно не поступалася! Андрій обхопив одну ногу, а я вигнулася вже в шпагаті, потім обернулася навколо неї і ефектно сіла на коліна на підлогу. Чоловік наблизився, але на якусь мить я побачила перед собою не Андрія, а Дана! В мене стиснуло горлянку. А коли той доторкнувся до мого обличчя, щоб підвести голову вгору, голос всередині вибухнув. Я вдарила по руці, швидко підвелася і стрімголов вибігла з зали.