​​​​​​​Історичний контекст формування фінських прізвищ

Історичний контекст формування фінських прізвищ

Починаючи з XIV століття, територія сучасної Фінляндії входила до складу Шведського королівства. Це становище зберігалося аж до початку XIX століття, і саме шведська адміністративна та культурна система визначала статус мови, писемності й навіть моделі іменування. Усі державні, військові та церковні посади зазвичай обіймала шведськомовна еліта. Фінське населення, що переважно складалося із селянства, залишалося здебільшого без прізвищ.

У селах людей розрізняли за особистими іменами з додаванням означення місця проживання, професії або імені батька — наприклад, Matti Juhonpoika («Матті, син Юхо») чи Pekka Heikkilä («Пекка з хутора Гейккіля»). Така система іменування зберігалася до початку XX століття, особливо в сільській місцевості, де традиційні форми ідентифікації залишалися цілком дієвими й не потребували офіційного закріплення прізвищ. Лише з поширенням церковних метричних книг, розвитком шкільництва та адміністративних інституцій розпочався процес фіксації прізвищ у сучасному вигляді.

Писемне закріплення імен і прізвищ стало можливим значно пізніше — лише у XVI столітті, коли до Фінляндії дійшла Реформація. Учений і священник Мікаель Агрикола, учень Мартіна Лютера, створив писемну норму фінської мови, переклав Новий Заповіт і заклав основу національної писемності. Відтоді поступово починається фіксація антропонімів у письмових джерелах — церковних книгах, податкових і судових записах.

Найдавніші письмові джерела фінської мови переважно належать до церковного середовища. Це не лише сама Біблія, а й навчальні матеріали церковних шкіл — букварі, списки учнів, підписи іконописців і будівничих храмів.

Перші спроби офіційно закріпити прізвища у Фінляндії відносяться лише до кінця XIX століття. Необхідність запровадження постійних прізвищ зумовлювалася передусім практичними міркуваннями — вимогами церковних, судових та адміністративних органів, яким потрібна була точніша ідентифікація осіб. Особливо гостро ця потреба постала у роботі кримінальних і поліцейських служб: патронімічні позначення чи вказівки на місце проживання виявлялися надто неточними у випадках, коли кілька осіб мали однакові імена або прізвиська.

Через це наприкінці XIX — на початку XX століття (1880-1930) розпочався процес офіційного надання прізвищ усім верствам населення, зокрема селянам і ремісникам.

Відсутність усталених прізвищ створювала серйозні труднощі в юридичній практиці. Та сама людина могла фігурувати під різними іменами залежно від місця проживання чи роботи. Наприклад, селянин на ім’я Pekka, який виїхав на заробітки з хутора поблизу Куопіо, у місцевих церковних книгах міг бути записаний як Pekka Jokelasta — «Пекка з хутора Йокела». Прибувши до самого Куопіо, він ставав Pekka Kuopiosta — «Пекка з Куопіо», а переїхавши до Гельсінкі, міг бути відомий як Pekka Kuopiolainen — «Пекка, родом із Куопіо». Якщо така особа вчиняла правопорушення, встановити її особу чи зв’язок із попередніми записами було практично неможливо, адже формально це вважалися різні люди. Саме подібні ситуації спонукали юридичні та поліцейські органи наполягати на запровадженні постійних прізвищ, однакових у всіх офіційних документах.

Наприкінці XIX століття у Фінляндії розпочалася масштабна робота зі встановлення постійних прізвищ. Місцеві адміністрації та церковні органи проводили систематичну реєстрацію прізвищ під час переписів населення. Ця діяльність супроводжувала одну з перших систематичних переписів населення.

Єдиного принципу закріплення прізвищ не існувало: в одних випадках усі члени родини отримували спільне прізвище за назвою хутора, села або природного об’єкта (наприклад, Mäkelä — «з місця на пагорбі», Jokela — «біля річки»), що відображало географічне походження роду. В інших випадках людям пропонували самостійно обрати прізвище з кількох варіантів. Через це в одній родині могли з’являтися різні прізвища: один син залишав традиційну назву хутора, а інший обирав нове, більш милозвучне чи модне. Усі ці прізвища фіксувалися в офіційних документах і ставали юридично чинними, остаточно утверджуючи систему спадкових прізвищ у фінському суспільстві.

Вибір прізвищ наприкінці XIX століття часто визначався не лише адміністративними, а й соціальними мотивами. Майже вся освічена верства тогочасної Фінляндії належала до шведськомовного середовища: її імена й прізвища мали германо-шведське походження (наприклад, Lindström, Bergman, Sjöberg тощо). Для простих фінів, особливо вихідців із селянства, такі імена символізували вищий соціальний статус і культурну належність до освічених прошарків. Тому, отримавши можливість обрати прізвище, багато хто надавав перевагу формам, близьким до шведських — більш «милозвучним» і престижним.

Це відбувалося попри те, що з 1809 року Фінляндія входила до складу Російської імперії як Велике князівство Фінляндське з широкою автономією. У країні поступово формувалася власна адміністративна й культурна система, однак мовна нерівність зберігалася: шведська залишалася мовою влади, суду, освіти й преси.

З 1820-х років розпочався активний процес пошуку культурної самоідентифікації, який проявився у багатьох сферах — від освіти до фольклору. У цей період реформувалася дерев’яна церковна архітектура, проводилися реставрації старовинних храмів і досліджувалися підписи народних майстрів. Паралельно формувалася національна культурна міфологія: Еліас Леннрот збирав народні пісні та перекази Фінляндії й Карелії, створивши на їхній основі епос «Калевала» (1835). Водночас розвивалися лінгвістичні студії — праці Матіаса Кастрена та Мікаеля Шьонґрена заклали підвалини наукового вивчення фінської мови. Усе це сприяло зростанню національної самосвідомості та, як наслідок, прагненню утвердити власні фінські імена й прізвища, що відображали мову та культуру народу.