7. Обручка.

– Любо, де обручка? – чує ледь чутно.

– Що? – ніяк не второпає про що це він.

– Дай мені каблучку, яку ти знайшла. Це важливо! – шепоче Котопума.

Дівчина мовчки дістає із кишені прикрасу та передає спочатку Мирославові, а той – колишній тварині.

Діана поважно походжає біля них:

– І ось ці намагалися зі мною вести боротьбу? Оце ви мене розсмішили! Обрані. Та ви ж звичайнісінькі простолюдинки та й годі, – глузує з них. – І що це ви на себе натягнули? Мерзота. Відведіть їх до мого палацу. Ой, ні. У в’язницю киньте. Потім придумаю, що з ними робити, – задоволена перемогою. – До речі, ось цих можете вбити. Вони мені не потрібні. Нікчемні істоти! – вказала на лелеку, кажана й метелика.

– Ні! – Люба хотіла напасти на богиню, але через спротив охоронців впала на траву. Мирослав кинувся допомагати дівчині.

– Що боляче? Ви, мабуть, забули, хто я така. Я богиня природи, а ви є її частиною, тому навіть не намагайтеся боротися, – дає пораду.

Після цих слів саму Діану відкинуло вітром на декілька метрів.

– Що? Хто посмів? – не очікувала удару зі спини.

– Я посміла, – озвалася Веста. Та накрила ще однією хвилею повітря. – Ти, мабуть, забула, що я теж маю сили. Моя донька своїм зціленням повернула їх. Твої чари безсильні проти сили любові матері. Змирися з цим!

І ось уже шле силу блискавки у бік леді, а та в свою чергу відбиває її ще однією блискавкою. Та кидає у бік Діани кулю вогняну. Не влучила, завдяки спритності богині, яка у відповідь шле струмінь сніжної прохолоди, який заморожує усе на своєму шляху. Бій триває.

Тим часом друзі теж чинять супротив Тарпанам. Зав’язується боротьба. Гроза набирає обертів.

Поки триває бій, Котопума бере Мавку за руку та одягає їй на палець обручку:

– Ти станеш моєю дружиною, Мавко-Любо? Пробач мені, – цілує руки. У безнадії змінити хоч щось, опустив голову. Розуміє, що навряд чи вийдуть живими.

– Так, я буду твоєю нареченою. Я кохаю тебе! – почув тихий, збентежений голос. Підвів погляд. На нього дивиться його Мавка “живими очима”. Така ж красива як і колись, але дуже втомлена.

– Я на тебе так довго чекала.

– А я так довго шукав шлях до твого порятунку.

Злилися у поцілунку. Міцні обійми можуть здолати все.

Бій вмить завершився, так ніби сили не має боротися ні в кого зі сторін.

Сірі грозові хмари поступаються місцем блакиті природного дня. Світ Флорофаундії стає трішечки добрішим.

Діана в нерозумінні зміни подій відчуває себе не дуже. Суворість змінюється на лагідність і тепер тільки зморшки вказують на її колишній гнів.

– Що відбувається? – панікує жінка.

– Це ми перемогли, позаяк зуміли розбудити природу у світі й вигнати ненависть із твого серця, – повідомляє Веста.

Богиня змучено сідає на траву.

– Ось, дивись, навіть сукня твоя покрилася листочками та квітами. Оживають твої гілки. Сутність твоя змінюється. Я знаю, що не так легко позбутися злості, але потрібно себе пересилити, – не боячись удару, сідає поряд господиня домівки. – І що ти досягнула тим, що ледь не погубила світи через свої прихоті?

У відповідь тиша.

– Хочеш цього чи ні, але всі твої феї й статуетки тепер вільні, тільки кожен з них по своєму буде одужувати. Звичайно, затверділим буде важче. Але нічого. Ми впораємося.

З очей Діани стікають сльози та падають у траву. І там де, вони скочуються виростають квіти – ромашки.

– Я б хотіла тебе ув’язнити, але природі потрібно володарка. І чим тоді я буду краща за тебе? Мабуть, ні чим! Тому ти маєш відбути своє покарання іншим методом, – Веста не прагне помсти.

Жінка підняла на неї очі: – Що я маю зробити? Я накоїла багато горя.

– Ти будеш час від часу плакати. Там, де ти загубиш свою сльозу, там будуть квітнути ось ці квіти, – вказує на ромашки, яких уже навколо назбиралося чимало. – Вони вказуватимуть на розкаяння та чистоту твоїх намірів. Зараз тобі потрібно зробити лише одне: розпорядитися, щоб випустили жіночу стать із твого сховища.

– Так, звичайно. Наказую відчинити всі проходи для вивільнення фей, – звернулася до стражників, які теж стали трішечки чемнішими та щасливішими на вигляд.

І ось уже з усіх усюд з’являються постаті жіночі. У кожен знедолений дім повертаються нещасні. Уже не такі, як були колись, але час лікує все.

Обрані із друзями спостерігають за тим, як змінюється світ Флорофаундії на краще. Ось уже Агрі та інші істоти набули свого розміру. Тепер не полетиш на них верхи.

– Це виходить, що всі ви були змінені у розмірах? – Мирослав дивується правді.

– Так, у кожного з нас своя історія такої трансформації. Про яку не на часі зараз. Можливо колись... Потім... – Літолис замовчує правду.

– Це змова? – уже й Люба не втрималася.

– Це було потрібно для порятунку цього світу, – Чорний лелека дав зрозуміти, що це уже не має ніякого значення.