5. Вестина правда.

Не довго прийшлося ніжитися у сповіді любові, позаяк десь із височини пташиного польоту до них донеслися крики Літолиса і Чорного лелеки та ще якихось голосів. Спрямувавши погляд у бік звуків, угледіли, що двоє друзів намагаються боротися із шістьома Тарпанами, які ось-ось захоплять їх у полон.

– Так, ви залишайтеся тут. Ой, ні. Мерщій біжіть у будинок. Там Веста, вона допоможе! – Агрі бере ситуацію під своє крило. – Я туди! Допомагати друзям.

– Ні, ми з тобою! – Мирослав хотів заперечити Совці, але той навідріз дав зрозуміти, що потрібно робити так, як він каже.

– І заберіть цих двоє. Зараз вони можуть тільки нашкодити своєю присутністю! – полетів у вись.

Нічого було робити, тому мерщій заходилися забирати Мавку та Котопуму до будинку.

– Агрі потрібно довіряти. Він не підведе! – переконує себе дівчина вголос.

Узяли Мавку під руки та тягнуть у схованку, а її обранець заду ледь ноги волочить.

– Ну, давай швидше! Це ж тобі не на чотирьох лапах стрибати еге ж! – підганяє обраний.

– Та йду я, йду! – зажурено промовив.

І уже через декілька хвилин вони сховалися у приміщені будівлі, де на них уже чекає вона – Веста. Це жінка не високого зросту із золотим волоссям, блакитними очима та середнього розміру губами. Над очима розміщено два тоненькі шнурочки-бровки. Усе це красується на кругленькому обличчі із чітко видимим рум’янцем.

Цього разу вона ще більше змарніла, але задоволена зустріччю.

– Ви впоралися. Я у вас не помилилася. Дякую за те, що зуміли врятувати світ Флорофаундії.

– Але ж ми ще цього не зробили! – Любов не втрималася, позаяк не розуміє, чому вона дякує, якщо нічого у цьому світі ще не змінилося.

– Ви уже зробили все. Тепер справа лише за Мавкою-Любкою та Котопумою-Мираськом.

– Любка та Мирасько? – перепитали в один голос.

– Так, чому ви дивуєтеся? Я мала знайти обраних на такі ж або подібні імена, от ви й найбільше для цього підходили, – зізнається леді.

– Тобто ми могли б тут і не бути? – Мирослав не розуміє, на що вона натякає.

– Так, вас могло б тут і не бути. Тоді були б інші. Але ви для покликання були обоє обрані, позаяк доля складна. Її, як картоплю, через вікно не викинеш. Я без вас просто не змогла б подолати усього шляху. Дякую усім тваринам, які погодилися допомогти. Це й справді сміливі істоти, бо із богинею Діаною, ніхто не має снаги сперечатися, а ці пішли їй наперекір, – розповідає правду.

– Я пригадала. Це ж ви та жінка, яка загубила каблучку? Я довго бігла за вами, щоб віддати річ, але так і не змогла віднайти, – Люба згадала їхню першу зустріч.

– І ви та особистість, яка подарувала мені фею-статуетку. Я кинув її у сумку, зовсім інтуїтивно. Але потім, коли знайшов її там, то вирішив почепити у машину. Але знов кинув цього разу на панель автівки та пішов у своїх справах, а вона після аварії закотилася під килимок переднього сидіння, – юнак пригадує день потрапляння сюди.

– Саме так, це була я, – як ні в чому не бувало, відповідає жінка.

– Але навіщо потрібно було це все, якщо ви все могли зробити самостійно? – цікавиться Мирослав.

– Ні, усе що могла, я зробила. Знайшла Мавку й уберегла обручку.

– Обручку? – перепитали в один голос.

– Так, це обручка Котопуми. Він має подарувати її Мавці, – Веста пояснює для чого це потрібно.

– То чому ще й досі цього не зробив? – нервується Мирослав.

– Бо ще не на часі. Чекаємо її! – так само байдуже сказала господиня дому.

– Кого її? – Любов не зрозуміла натяку.

– Богиню Діану. Ще кого ж?! – вдавано дивується таким запитанням жінка.

– І для чого вона тут? Що ще мало зла накоїла? – парубок злиться, почувши про ворога.

– Без неї їх серце не стане добрішим і чари не зникнуть, – жінка пояснює потребу.

– Але ж ви подивіться на них! – вказує хлопець на закоханих. – Що з них толку? Принаймні з Мавки.

– Не хвилюйся, любов здолає все, – підсумувала діалог пані. – Вона уже тут! Невже так швидко?! – уже не дивлячись на присутніх рушила до дверей.

– Ви куди? Вам же не можна туди! – озвався Котопума. Але жінка не промовила ні словечка, а вийшла на вулицю.

– Їй же не можна. Вона ж помре. Чари Діани її уб’ють. Вони не мають бачити одна одну! – бурмоче собі під ніс та підіймає Мавку з підлоги. – Потрібно йти! Потрібно врятувати Весту!

– Якщо так, то ми з вами! – Любов підхопила думку колишньої тварини та намірилася допомагати Мавці. Потім Мавку, замість Люби, підхопив Мирослав і вони вийшли знов на свіже повітря, яке уже пахло дощем та прохолодою. Вітер гуляє довкола. Небо покрилося чорними розтушованими хмарами, так ніби в чеканні чогось жахливого.