2. Каблучка.

Шлях польоту був не дуже легкий, але жага якнайшвидше залишити цей світ Флорофаундії виконала свою місію, зробивши його трішечки щасливішим ніж є він зараз.

І ось вони долетіли до потрібного міста. Трохи покружляли на височині пташиного польоту та спустилися на ту вулицю, де, зваливши декілька секцій прогнившого забору, припаркувалася розбита машина Мирослава.

– І як тільки ти примудрився вижити після такого ДТП? – здивовано запитав лелека.

– Сам не знаю, – відповідає байдуже юнак.

– У вас тут затишно, тільки сіро й пусто, – роззирається Літолис.

– У нас тут просто чудово, коли багато щасливих облич та місто насичене барвами, – Любов замріяно промовила, так ніби щойно повернулася у минуле.

– Я хотів би тут залишитися, але погодні умови для мене не сприятливі. Улюблене місце для тварин – це тиша. Тільки де немає людей – можна відчути себе по-справжньому вільним, – кажан розводить пусті балачки.

Темні тіні будинків, глибока болюча тиша – навівають неприємне відчуття безнадії. Та гірлянди, які, мабуть, залишили для насмішки над усім живим, тускно дотлівають, як життя невинних.

– Годі розпорошувати себе думками! Мирославе, шукай Мавку! – наказує Агрі.

– Так, шукай її, бо ця тиша очікує на свою бурю, – додав Котопума.

– А! Так! Добре! – юнак заходився порпатися у своїй автівці. Обмацує усе на панелі, але марно. Потім опускається і нишпорить на сидіннях, а потім і під ними: “І куди ж вона могла закотитися? Чому я не пам’ятаю точного місця перебування її. Взагалі з голови вивітрилося видіння, яке вказує на її розташування. Маячня. Невже так буває, щоб пам’ятав усе, а при потребі відразу забув?”

Решта в очікувані знаходження омріяної статуетки.

– Ось, нарешті! Знайшов! – юнак витягує маленьку скляну дівчинку – істотку із крильми.

– Вона набагато менша, ніж була Люба, – дивується пантера.

– У кожного своя величина, забарвлення та структура побудови. Тому нічого дивного тут не вбачаю, – Совка Агриппіна пояснює вже давно буденну справу.

Усі схилилися та розглядають кришталеве маленьке тільце із незвичними загостреними крильцями та дивними вирізьбленнями на них.

– Ой, дивіться. Я каблучку свою віднайшла! – Любов підняла з асфальту маленьку золоту прикрасу. – А я думала, що втратила її назавжди. Кажуть, що знайдені речі потрібно подарувати, тоді тільки їм буде сенс.

– Де ти її взяла? – майже викрикнув Котопума. Усі вмить перезирнулися.

– Що? Що трапилося? – спантеличено запитує Чорний лелека.

– Я знайшла її, випадково. Гуляла по вулиці й знайшла. Ти знаєш, ніколи не підіймаю нічого із землі, але цього разу руки самі змусили це зробити. Так мені сподобалася ця прикраса. Думала, що похвалюся хоч комусь, що маю хлопця, який такі круті подарунки дарує. Але не встигла, бо потрапила сюди. Після аварії витягувала Мирослава, от, мабуть, і загубила, – завелася розповідати про знахідку. Мабуть, що говорила б ще довго, якби Котопума не перервам монолог:

– Заховай її глибоко в кишеню і ні за яких обставин нікому не віддавай. Ця річ безцінна. І дуже нам знадобиться.

– Друже, про що це ти? Ми чогось не знаємо? – підозріло запитує хлопець.

– Давайте Мавку оживляти, а не теревені провадити! – тварина перевела тему на інше.

– Так, звичайно. Щоб, не дай Господи, вороги не з’явилися. А ви, Літолисе та Чорний лелеко, стійте на варті. З кругозору пташиного польоту краще роздивитеся небезпеку, – Агрі дає розпорядження.