4. Вони це зробили.

І ось він сидить поряд зі своїми та теж вдивляється у середину озера. Не пам’ятає, як дістався берега. Відчуття втоми змусило сісти на розніжений сонцем теплий пісок. Агрі та Люба розпитували про Атлас та пантеру, але хлопець нічого толкового не зміг їм розповісти, адже нічого не бачив, тільки чув, що відбувалося позаду, але те й вони чули, тому нічого нового він їм не розказав.

– Агрі, ти не знаєш, що то за міст такий був? – запитує дівчина, – Мені здається, що його я вже десь бачила.

– Ні, не бачила. Це один із мостів стародавнього Китаю, ще коли ніхто навіть подумати не міг про гігантські мости, де рухатимуться авто й потяги, а люди будували такі переходи із одного кінця прірви до іншого, щоб об’єднати їх, – дав відповідь на запитання.

– Але як ми опинилися у Китаї? – дивується парубок.

– Ви забуваєте, друзі, що у світі Флорофаундії місце та час не прив’язані між собою, тому ми з легкістю можемо подорожувати як у просторі, так і у часі.

До пізнього вечора мовчки чекали друзів та обмірковували, те, що трапилося з ними.

– Уже час знайти собі якесь місце для ночівлі та перекусити вам хоч щось, – зауважив Совка Агриппіна. – Ми не можемо їм нічим зарадити. А чекання тут несе для нас небезпеку, бо Діана у наших пошуках цілий світ переверне.

– Так, потрібно поїсти! – монотонно промовило дівча. Ще трішки зачекаємо і підемо, – не хоче усвідомлювати трагічність правди.

Уже й Мирослав звівся на ноги: – Любо, потрібно йти, – подає їй руку.

Але вона відмовляється вірити, що інші уже не повернуться. Мотає головою у знак протесту, а потім зривається на ноги й з криком: – Он! Хтось іде! – тицяє пальцем, вказуючи на середину озера.

Й справді уже через якусь мить до них, гребучи лапами, підпливає пантера.

– Котопума, ти живий! – з радості пестить його дівчина.

– Живий! – звалився від втоми на пісок. – Не люблю воду, – пробурмотів ледь чутно.

– А Атлас? Що з ним? Він теж скоро вийде звідти? – хвилюється Любов.

– На жаль, він не вийде, – змучено видушив із себе декілька слів.

– Що з ним? Він залишився у тому світі й став таким, як ті монстри? – ще не розуміє, що трапилося.

– Ні, він не людина і не тварина, тому стати такими, як вони він не може. Вони його просто з’їли, – ледь чутно промовив гірку правду.

Дівчина, після цих слів, затулила обличчя руками. Мирослав підійшов ближче та пригорнув її до себе. Почулося ридання. Кожен у ті хвилини втратив якусь частинку себе. І навіть Мирослав, який вважав метелика зрадником, змушений признатися у своїй неправоті.

– Він врятував мене, пожертвувавши самим собою. Але думаю, що така смерть для нього – це найкращий варіант. Довго не мучився від голоду. Він сам казав, що йому залишилося небагато. Такий різновид метеликів довго не живе, але ця жінка дала йому можливість жити. Це був її подарунок. Так він мені сказав, але йому непотрібно це, бо він прожив чудове життя і хоче, щоб ви досягнули свого успіху. Це були його останні слова, – спокійно розповідає пантера.

Від цього лише стає гірше. Можливо не потрібно було цього говорити їм. Але нехай знають, що тепер вони зобов’язані дійти до кінця та виконати свою місію.

Нізвідки чується шурхіт та якісь звуки.

– Нам час тікати. Це Тарпани. – Агрі зрозумів, що відбувається.

Після цих слів вони направилися у протилежний голосам бік.