7. Пляшка із Титаніка. Печера.

Ще не так уже й багато часу просиділи наодинці. Кожен із них щось намагається віднайти у своїх думках, але про це навряд чи можна говорити.

– Я тут. Дочекалися? – ТОЙ, ХТО ГРЕБЛІ РВЕ уже стоїть напроти них. Блакитноокий блондин із чудово побудованими формами тіла, мабуть, якби був не духом, то користувався у дівчат неабиякою популярністю. Зауважила б Люба, якщо не була б у такій ганебній ситуації як зараз.

Вирвав із роздумів і повернув у реальність цих двох. Скочили на ноги. Мирослав щось хотів запитати про друзів та й про інше, але не встиг, адже юнак просто не дав цього зробити. А тицьнув до рук невідому пляшку із якимось папірцем у середині: – Ось тримайте. Це на вас чекало уже давно. Тільки зробіть з ним те, для чого воно потрібно.

– Та це ж... та це ж... – фея відкрила рот, щоб промовити, що це за річ.

– Так, це пляшка із затонулого “Титаніка”, – спокійно так, ніби це звична річ, промовив ТОЙ, ХТО ГРЕБЛІ РВЕ.

– Але ж як вона опинилася тут, якщо її уже віднайшли? – дивується дівчина.

– Ти забуваєш, що у нашому світі й вашому різні часові межі. Якось так... Ну, добре, не будемо гаяти часу. У записці написано, які слова потрібно сказати, коли будете перетворювати мавку назад в особистість. Так само й про її коханого подбати потрібно, – дає настанови на майбутнє.

– Це що потрібно ще й хлопця із чогось перетворювати? – із недоумкуватим виглядом на обличчі промовив Мирослав.

– Так, звичайно. Дивно, що ви цього не знали. Але про це запитаєте у ПЕРЕЛЕСНИКА.

– У кого? – юнак знов не зрозумів, що на знаходженні Мавки усе не закінчиться.

– У ПЕРЕЛЕСНИКА. Це дух такий. Молодий хлопець, такий на вік як я, але трохи за іншим стежить.

– То, можливо, краще ти нам розкажеш про нього та усе, що потрібно зробити? – Люба наважилася попрохати.

– Я... я не можу. Права на це не маю. Та й у вигадки не дуже вірю, а все, що зв’язане з вами, базується тільки на них. Мені уже час. Не дай Боже, щоб вас тут хтось угледів. Володарка залишила свою варту, щоб вас віднайшли. А мені проблеми непотрібні. Я й так у богині Діани не дуже на хорошому місці. Не хочу наражати себе на небезпеку. У цьому ви мене звичайно пробачте, але кажу як є, – виправдовується ТОЙ, ХТО ГРЕБЛІ РВЕ.

– А що нам робити? Як нам вийти звідси непоміченими? – Мирослав встиг запитати першим за Любу.

– А! Вам! Так-так! Забув сказати. Вас проведуть мої маленькі друзі ПОТЕРЧАТА. Вони бувають раді такій дружбі. Це не просто місце, а тунель, який виведе вас у безпечну місцину. Ось ця стіна зникне, якщо ви тільки її про це попросите, але лише ПОТЕРЧАТА вправі провести вас цією дорогою. І мені не можна надовго зникати із поля зору Тарпанів, щоб не запідозрили, – розповідає про подальший план дій.

– Гаразд. Бувай здоровий. – Люба на прощання підлетіла та чмокнула у щічку ТОГО, ХТО ГРЕБЛІ РВЕ.

Після того юнак остаточно зник, а на його місці, враз, з’явилися малі дітлахи, які без жодних слів вказали, що потрібно йти і, не чекаючи цих двох, підняли долоні та поставили на брудну стіну. Дівчинка жестом щось вказала обраним.

– Що? Я нічого не зрозумів? – Мирослава дратує така мовчанка. Та й це й “Чмок” у щічку ТОГО, ХТО ГРЕБЛІ РВЕ чомусь розпалив у його почуттях гнів.

– Вони вказують, щоб ми зробили таке ж саме, що й вони. Та попросили. Мабуть... – невпевнено додала Люба.

– Добре, зробимо, що вони просять, а там будь-що буде, – так само невдоволено буркнув.

– Що сталося? – фея запитує у юнака.

– Нічого. Все супер. Не гай часу.

Скосила обличчя, не розуміючи, чому Мирослав себе так поводить. Але все ж прийнялася до справи. Уже через декілька секунд і їхні долоні були міцно притулені до кам’яної споруди.

– Прохід, будь ласка, відчинися! – Люба промовила ці слова так, ніби знала, що говорити уже давно.

– Прохід, будь ласка, відчинися! – Мирослав послідував її прикладу.

Незчулися, як кам’яна споруда почала рухатися й уже через декілька секунд перед ними вільний прохід десь у темноту кам’яного коридору.

Ввійшли в сирість. Темінь наповнила все довкола. Здається, що цей прохід ні до чого доброго їх не доведе. Спочатку хотіла летіти поперед Мирослава, але незчулася як погодилася на пропозицію хлопця: посидіти всю дорогу в його кишені, адже велетенські павуки, сороканіжки й ще якісь невідомі істотки – усі вони не навівають довіри для маленької феї.

Діти-потерчата рухаються у ніби звичному для них маршруті. Мелькоче час від часу їхній білий одяг.

Мирослав іде спотикаючись, позаяк у темноті чорт голову зверне. “Аби тільки не наступити, ні на яку потвору або через каміння не перечепитися. Така темнота не часто трапляється. Що хоч в око дай так темно!” – думає юнак.

“Можливо це помилка була і вони даремно повірили цьому духові-юнаку? Не дуже хочеться завершення історії таким кінцем. Але ж... Але ж він віддав нам пляшку? Це може бути аргументом, як захист та виправдання довірливості у такій ситуації!” – Люба розмірковує і намагається не вірити своїм думкам. Якби не темнота, то страшно повірити, що розгледіли б у цій місцині.