5. У водоспаді.

Вода накрила з головою, і як не очікували удару, але опинилися у печері із завісою води. Мирослав впав та добряче забив спину, тому піднятися не наважувався декілька хвилин. На щастя, Любі пощастило трохи більше, адже звалилася вона прямісінько на юнака. Можливо це просто він її пригорнув до себе, коли стрибали, щоб пом’якшити удар – невідомо.

– Ти як? – пролунало з його уст.

– Жива... – відповідь небагатослівно.

Ще деякий час притулилися один до одного та тихо слухали дихання, бо шум води аж ніяк не дає проникнути чомусь іншому у глибину думок.

– Що будемо робити далі? – оговтавшись, уже сидячи на вологому камені печери, промовила Любов.

– Мабуть, потрібно дочекатися твого ТОГО, ХТО ГРЕБЛІ РВЕ й наших друзі, а потім йти вперед. Як ти реагуєш на таку пропозицію? – запитує Мирослав. Все ж почуття довіри простелило місток до серця цих двох.

– Добре, він сам велів це робити, – дівчина-фея погодилася. – До речі, ти помітив, що це той самий водоспад, який ми шукали?

– Ні, більш за все, що ми просто помилилися, але хотів би вияснити, що це за місце, тільки не зараз. Не на часі. Можливо варто повернутися та допомогти Агрі та Атлас у боротьбі, якщо така є, бо щось вони довго не з’являються тут. Чи може це взагалі пастка? – уже юнак не може опанувати емоції.

Але тільки-но вони намагалися вигадати хоч якийсь план, як зненацька крізь водяну стіну влетів ТОЙ, ХТО ГРЕБЛІ РВЕ.

– Що...? Що трапилося...? – крикнула злякана дівчина.

– Де Агрі та Атлас? Що з ними? – хлопець хоч якось намагається вивідати інформацію, але даремно. Адже зляканий сам веселун не може з’єднати слів до купи.

– Я спочатку не вірив, що ви ті, хто врятує нас від Діани... А зараз ви просто зобов’язані це зробити. Від вас залежить чи даремно зараз Совка Агриппіна і Павліноочка боронять ваш шлях до перемоги.

– То що ти нам скажеш? Що робити далі? – хлопець уже не знає, що й думати.

ТОЙ, ХТО ГРЕБЛІ РВЕ не намірений довго розцяцьковуватися та грати у вгадалки, тому без слів зник десь в озеро, у яке стікає вся ця вода із водоспаду.

– Ну і? Як це можна зрозуміти? – Мирослав не може віднайти собі місця, адже очікував хоч на якісь новини, а у відповідь і цей втік.

Любов не насмілюється промовити ані словечка всупереч хлопцю, бо розуміє, що у цьому випадку він безумовно правий.

У цей час тут панує лише пан Водоспад, вказуючи на те, хто ж тут справжній господар.

Мирослав міцно обійняв свою маленьку феєчку. Прошепотів ледь чутно: – Тепер я тебе точно нікому не віддам.

Вона підкорилася обіймам. Тихо слухає бій серця юначого й уже розуміє, що й сама ні на крок не дозволить йому піти. Щось невидиме об’єднує їхнє бажання бути поряд. І навряд чи це повернення додому.

– Я ніколи не запитував тебе... – юнак витримав час. Додав: – Чому ти у таку пору блукала самотньо вулицями безлюдного міста? Де твоя сім’я?

– Буває у нас всяке. Я вільний птах. Принаймні близькі мене такою зробили. Та й іти мені нікуди. Живемо ми на околиці Черкас в одному із гуртожитків. Одне слово “гуртожиток” чого вартує. Ой, пробач, ти не знаєш, мабуть, цього значення слова, – вирішила розповісти як є. Все одно велено чекати тут, а очікування – це нестерпна річ, яка може спровокувати божевілля.

Мирослав, було, хотів щось сказати, але дівчина не звернула на це увагу та продовжила свою маленьку біографію далі: – Ми жили чудово, раніше. Але то було до того часу, коли тато був поряд. Принаймні мені так здавалося. Я ніколи не намагалася встрягати у відносини батьків, бо вважала, якщо посварилися, то обов’язково помиряться. Але сварки ставали все частішими. Я не хочу звинувачувати нікого з батьків, але вони зруйнували наше із сестрою дитинство. Іринка залишилася з батьком, а мене мама забрала з собою, до свого величезного кохання, яке живе у тому проклятому гуртожитку. Вони надбали собі ще двоє діточок, тільки я у всій цій компашці зайва. От мені й дозволено робити усе що забажаю, поки дбають про своїх дітей, а мені навіть зимового одягу пожалкували. Ну ти ж бачив, у що я була вбрана у минулому житті.

– Не говори дурниць. Ти жива і твоє життя зараз при тобі. Ти сама його творець, – намагається втішити. – А батько? Чому ти не звернулася по допомогу до нього?

– Не знаю. Мабуть, мені просто соромно, що я скільки років звинувачувала його в тому, що не зумів втримати маму. Але зараз чітко знаю те, що якщо ти щось вирішив зробити у цьому житті, то жодні діти чи піклування чоловіка тебе не переконає. Мені соромно, що я не спілкуюся з татом. У нього нова сім’я, але дітей спільних у них немає з Катею (так, здається, звуть його дружину). Батько намагався зі мною налагодити відносини, але я не йшла на контакт, а тепер мені соромно зробити переший крок. Вони переїхали у якесь інше місто України, якщо чесно, то я навіть не знаю у яке. Він у мене працював хірургом. Важка праця. Врятував не одне людське життя... Добре, про це потім. Можливо нам потрібно піти друзям на допомогу? – перевела тему, адже відчула, що от-от заплаче від розуміння дійсності.

– Ти ж чула, що сказав твій знайомий. Чекаємо тут. Світ Флорофаундії – це їх вимір життя і ми потрібні, щоб врятувати його. Все буде добре, просто повір мені. – Мирослав теж вирішив не лізти в душу, бо ж і сам не любить, щоб копирсалися у його думках.