4. Зізнання та схованка.

На жаль, розповідь із замку теж не вручила нічого нового, адже подальшого плану в них ще й досі немає.

Люба в розпачі знов іде, щоб побути на самоті, бо уже їй не допомагає навіть прихильність Мирослава, який став більш дбайливіший після останньої розмови наодинці.

Не встигла дівчина-фея відлетіти навіть за декілька метрів від місця прихистку, як почула із-за дерев знайомий голос ТОГО, ХТО ГРЕБЛІ РВЕ:

– Привіт. Я бачу, що ваші справи кепські.

– Пробач, але мені знається, що не доречно сміятися над нами у той час, коли ми настільки розгублені, – із докором промовило дівча.

– Я не сміюся. Просто прийшов тебе попередити, що вас шукають і ось-ось уже будуть тут. Бери друзів та рятуйтеся.

– А звідки ти знаєш? – недовіряє новому приятелю.

– Не важливо. Це світ Флорофаундії, а я тут свій, от і знаю.

– Але ж де нам сховатися? Ми тут чужі й не знаємо, де це можна зробити, – Люба уже хвилюється.

– Я допоможу. Але мені не варто самому вести вас туди, тому пошлю своїх друзів ПОТЕРЧАТ. Вони знають, куди йти та де сховати.

– А... як... – ще хотіла щось сказати, але не встигла, бо хлопця й слід простиг, а на його місці уже стоять та мовчать двійко кучерявих з рудим волоссям дітлахів.

Люба уже не стала намагатися нічого вияснити. Вона мерщій кинулася до друзів.

– Мирославе, Агрі, Атласе! Вони з хвилини на хвилину будуть тут! – репетує дівчина.

– Заспокойся, Любо, з чого ти взяла? Все добре. Вони нас не знайдуть! – Агрі намагається втішити перелякану фею.

– Не важливо. Збираймо речі. Мої друзі нас відведуть у безпеку, – находу збирає речі.

– Твої друзі? І коли ти змогла їх тут зустріти? – дивується Атлас.

– Так, друзі! Я теж можу мати друзів навіть у світі Флорофаундії, – ображається, що товариші їй не вірять та запитують чимало.

– Небезпечно спілкуватися з незнайомцями. Потрібно спочатку з нами порадитися, – Агрі не дуже подобається ідея: прислухатися до незнайомців ще й у часи, коли їх розшукують.

– Досить сперечатися. Зараз потрібно рухатися, позаяк ми й так довго засиділися на одному місці, – цього разу Мирослав чи не вперше є на боці Люби.

Все ж чи правда, чи ні, але піддалися Любиним вмовлянням про те, що ось-ось їх наздожене небезпека, тому всі пішли тим шляхом, куди веде дівчина.

Й справді не далеко зайшли у глиб, як бачать двох дітлахів, які то з’являлися за одним деревом і як тільки подорожувальники наближаються ближче, то визирають за іншим деревом, набагато далі від них.

– Це ж ПОТЕРЧАТА, ми не можемо їм вірити. Ці духи нічого хорошого не віщують і, навпаки, можуть нас заманити в болото або на вірну смерть у глушині лісу, – Агрі намагається переконати друзів, що вони не на правильному шляху.

– Ти знаєш, Агрі, зараз не доречно з’ясовувати, куди ми, адже ми й так у повній халепі. ТОЙ ХТО ГРЕБЛІ РВЕ допоможе нам. – Любов впевнена у безпечності вибору.

– ТОЙ ХТО ГРЕБЛІ РВЕ? – в один голос промовили Агрі та Атлас.

– Так. Це хороший та ввічливий дух, – виправдовує дівча приятеля.

– Я б так не сказав. Він бешкетник ще той. Від його жартів страждають чимало істот. І як ти з ним познайомилася? – Атлас не полишає бажання дізнатися правду.

– Не важливо. Ви або зі мною, або я без вас. Вирішувати вам, друзі. – Люба вперта особистість, тому, не чекаючи згоди інших, летить у напрямку дітей.

Тому що ж залишається робити Совці Агриппіна й Павліноочці. Якщо ці двоє не здаються у боротьбі із самою богинею Діаною, то і вони не мають права цього робити. Уже без суперечок, мовчки, плентаються через зарослі та скелисту рівнину за ДІТЬМИ-ПОТЕРЧАТАМИ. – Де наша не пропадала або хто не ризикує, той не п’є шампанського! – пробубонів сам про себе Агрі.

– Молодець. Так тримати. Я бачу, що ти від нас, смертних людей, всього навчишся, – уже з посмішкою додав юнак.

– Не кепкуй, будь ласка. Любо, куди нас ведуть ці істоти? – Атлас уже теж панікує.

– Не хвилюйтеся. Він нас не підведе, – крикнула позад себе.

Хтось із метеликів хотів, було, щось запитати чи опротестувати, як почули шум водоспаду й помітили пришвидшену ходу ПОТЕРЧАТ, які ведуть у той бік.

Майже біжать, пробираючись по зарослях та гористій місцевості, на шум води. Потім зупинилися, коли уже біля самісіньких них спускається вода із висот схилу, який здається має всі шанси дотягнутися до обрію піднебесся. Вода стікає так, що проходить декілька вимірив та вливається у невеличку річечку.

Не встигли подорожувальники намилуватися красою такого дивного чуда природи, як нізвідки з’явився білявий юнак та весело поманив усіх у те місце, де мала стікати суцільна вода.

– І що нам робити? Йти туди? – не второпав відразу Агрі.

– А наші крила? Вони ж намокнуть? І плавати ми не вміємо, – Атлас теж не в захваті від такої іде.

– Любо, там небезпечно. З водоспадів разом із водою може сипатися каміння, – Мирослав теж вагається.