2. *ПОТЕРЧАТА. *ТОЙ, ХТО ГРУБЛІ РВЕ.

*Потерчата. Потерчатами називають зазвичай тих дітей, що народились неживими. У давні часи їх закопували під “верхом”, де закривали в сінях “бовдур” – пічну трубу. Це зрозуміло, бо саме димар хати вважали ходом у потойбіччя. З тієї ж таки причини існував звичай зазирати в піч після похорону когось із хатніх родичів, щоб позбутися страху, спричиненого померлими.

Хоронили потерчат також під деревами. Дерево, яке садили на могилі, в уявленнях людей є світовим деревом, що поєднує світ живих зі світом померлих. Поховання потерчат під деревами був доволі поширеним явищем.

На Волині до потерчат ставилися обережно. Тут вважали поганою прикметою, коли раптом виявиться, що хату побудовано на місці, де колись закопали померлих дітей. Їхні душі, як уже мовилося, весь час літають і просять хрещення. А хто почує їхній голос, має кинути все, що тримав на ту мить у руках.

Хрестячи потерча, його тим самим відбирають у нечистого. Тому вважалося, що тому, хто кидає крижмо потерчаті слід стерегтися, щоб чорт не зробив йому якого зла.

Звичай давати потерчатам імена бачиться значно давнішим за християнський обряд хрещення. Дати ім’я – означає дати життя. У випадку з потерчатами – дати життя вічне, прилучити їх до сонму янголів.

Вірування в душі нехрещених дітей перекликаються із віруваннями інших християнських народів. Приміром, греки вірили, що телонії – діти, померлі без хрещення, – живуть у ранкових туманах. Душі цих дітей літають над полями й луками барвистими метеликами, бджолами та іншими комахами, живлячись соком квітів. Матері курили ладаном перед образом Богородиці, щоб заспокоїти тіні своїх нещасних немовлят.

У росіян нехрещених дітей було заведено ховати на болоті: це відображало уявлення про потерчат як про демонічних істот, здатних нашкодити.

*ТОЙ ХТО ГРЕБЛІ РВЕ. Це персонаж із віршованої драми-феєрії в трьох діях Лесі Українки “Лісова пісня”, написаної в 1911 році у місті Кутаїсі. Жвавий та енергійний водний хлопець із занадто бурхливою та непередбачуваною поведінкою.

Твір є одним з перших прообразів фентезі в українській літературі.

Забрела Люба не дуже далеко від друзів у глиб хащів. Присіла на пеньочку, обійняла руками коліна. Замислено думає про щось своє. Іноді відчуває потребу бути на самоті. Легенький гірський вітерець обвіває з голови до ніг. Маленькі крильця тріпочуть, створюючи супротив вітру.

– Ти чуєш нас?! Чуєш? – почула нізвідки ехом дитячий голосок. – Ми на тебе чекаємо.

Фея озирається навколо, але нікого не бачить. Аж ось там у гущавині лісу стоять двоє дітей та манять її йти за ними.

Схопилася з місця та мерщій полетіла у бік малечі.

– Боже Праведний, що ж ви тут робите? Як сюди забрели? – хвилюється юнка.

Але чим ближче вона до них наближається, тим хутчіше вони від неї втікають.

– Зачекайте! Я не бажаю вам зла! Я допоможу вам! – вмовляє знайд.

– Вона не бажає зла…зла. Допоможе… допоможе… – ехом гомонять дитячі голосочки.

– Зачекайте! Куди ж ви! – дівчина летить за дітьми щосили. Находу намагається не поранитися об гілля та колючки рослинності світу Флорофаундії.

Аж ось, встигла. Вони зупинилися. Чекають на неї. Підлетіла ближче.

– Чому ви від мене втікали. Я ж можу вам допомогти.

Її розглядають четверо маленьких оченят зеленого кольору. Їх руде волосся кучерями спадає на плечі. Пухкенькі щічки та губки, що розпливлися в посмішці, вказують на те, що їм зовсім не страшно.

– Вам не холодно. На вас геть тонкий одяг.

Й справді вони одягнені не то у сукні з довгими рукавами, не то у костюми на декілька розмірів більші ніж потрібно. Дивлячись на них відразу навіть не розрізнити, де хлопчик, а де дівчинка. Мовчать.

– Чому ви тут? Що трапилося? Де ваші батьки? – хвилюється Люба.

Але діти й надалі мовчать.

– Усе, молодці, пішли геть! – почули позаду чоловічий голос. І духи вмить зникли, так ніби ніколи й не було їх тут.

Дівчина-фея злякано озирнулася.

– Вони до тебе все рівно не заговорять. Це ПОТЕРЧАТА. Пробач, що попрохав їх привести тебе сюди, – не звертає уваги на розгубленість юнки.

– Ти хто такий? І як далеко я зайшла від друзів? – вимовила через силу.

– Я... я місцевий. ТОЙ, ХТО ГРЕБЛІ РВЕ. А ти необережна дуже. Хіба можна так довірливо йти за всім, що тебе кличе? – так само весело говорить юнак.

– Але ж то були діти. І я думала, що ТОЙ, ХТО ГРУБЛІ РВЕ є тільки у наших краях, в українських лісах та біля річок.

– Ну ти наче маленька. У всіх світах та на всіх континентах є свої захисники та духи природи, тільки у різних краях їх по-різному називають. А суть одна й та сама – оберігати матінку природу. Мене, звичайно, не дуже люблять місцеві духи й інші істоти. Бо частенько додаю лиха на греблях і водоспадах, але я полюбляю веселощі. Цього у мене не відбереш, – жваво розповідає ТОЙ, ХТО ГРЕБЛІ РВЕ.

– А навіщо ти мене сюди завів? – дівча набралося сміливості. – Тут так сиро та прохолодно, що я замерзла й у мене змокли крильця. Я не зможу летіть, якщо ще хоч трохи тут перебуватиму.