5. Чаювання і феєловці.

І ось уже після смачної вечері, коли сонце закотилося за обрій, Міранда із Чомусиками, як з кошенятами, умостилася у просторій кімнаті, заповненій книгами, та радо переповідає різні історії зі світу Флорофаундії.

– Пийте-пийте, не соромтеся. Це наш чай. Він висушений із тутешніх фруктів та ягід, – припрошує гостей.

– Цікаво, ви довго збирали таку бібліотеку? – дивується юнак кількості книг.

– Так, чимало часу на це пішло. Але воно того варте, – задоволено відповідає господиня. – Тому моє ім’я Міранда. Ви думаєте, чому я маю назву цього замку? А тому, що я є душею його, бо всі замки мають душу й мають таке ж імення, як і їх споруди. Тому непотрібно тут шукати присвят чи найменувань на честь когось.

– Ми відразу й подумали, що ваше ім’я це не просто збіг обставин, – Агрі відповів. Думки вголос за довгий проміжок часу.

– Усе в цьому світі не звичайний збіг обставин, – доповнила Міранда, надпивши рідину з горнятка.

– Досить важко сказати, що є найскладнішим у вигадуванні надійних схованок для Замку забутих історій, – задумливо промовила жінка.

– Ну ви ж не можете вічно ховатися від Діани. Та й не правильно це. Чому не повстати проти неї? Дивіться як вас багато, і я впевнена, що знайдуться охочі допомогти з інших країв Флорофаундії? – фея не розуміє, чому усі ці істоти змирилися із такими переслідуваннями.

Міранда тільки відкрила рота, щоб пояснити свої дії. Як двері із різким гуркотом відчинилися і до кімнати вбіг один із чомусиків та зарепетував:

– Вони! Вони вже тут! – лементує перед господинею.

Міранда рвучким рухом поставила чашку на стіл так, що та хлюпнула рідиною на поверхню.

– Що? Що трапилося? Хто вони! – підбігла пані до товариша.

– Тарпани, Мірандо! Тарпани! – тремтячим голосом пробелькотів.

– Але як? Як вони прорвали такі сильні чари? Чи це Грушик не закрив портал, коли привів сюди обраних?! – походжає туди-сюди по кімнаті, щоб зорієнтуватися, що робити далі. – Це не важливо. Де вони зараз?!

– У саду, па-пані... – приречено поглядає.

– Ви! Залишайтеся тут. Тут безпечно поки що, – звернулася до друзів. – Яблусику, якщо зі мною щось трапиться, то виведеш їх звідси й віддаси книгу. Ти знаєш яку!

Уже через якусь мить на цій жінці замість попереднього вбрання красується войовничий костюм та чарівна паличка, замість меча.

“Дивне поєднання, як на мене,” – подумав парубок, але вимовити це в голос не наважився.

Ще через декілька секунд Міранда зникла, а у великій залі чутно крики чомусиків і стукіт Сибірських носорогів.

– Ні, так не можна! – Любов не хоче чекати, коли там усіх замкнуть. – Потрібно допомогти їй.

– Ти ж чула, що тобі було сказано, дівчино! – чомусик уже не видається таким лагідним як раніше. Але Люба не має бажання чекати, коли хтось у біді. Намагається розчинити двері та вилетіти назовні. Чи не вперше Мирослав допомагає.

– Любо, ми з тобою, – промовив ледь чутно.

Вона озирнулася і зрозуміла, що друзі у неї все-таки справжні.

У залі великі Тарпани розмахують навсібіч стрілами, а потім інші, позаду перших, збирають розгублених уже Фей-чомусиків.

– Ні, я не дозволю! Ні! – Міранда своїми чарами відкидає ворогів хвилею назовні, але марно, бо вони, як таргани, лізуть навалою.

– Яблусику! Я ж сказала, щоб ти їх уберіг! – поміж боєм гримнула на істоту.

– Але... але... – намагається виправдатися.

– Це ми. Не потрібно його сварити, – хлопець виправдовує тваринку.

– Ми хочемо Вам допомогти! – Люба й собі.

– Чомусику, убережи їх. Забери звідси! Негайно! – господиня замку не звертає увагу на обраних.

– Але ми можемо битися. – Агрі теж хоче зробити хоч щось.

– Ми уже програли цей бій! – ударила нищівною хвилею ворогів і ті відлетіли та гепнулися об найближчу бетонну стіну. – Найкраща допомога – це ваш рятунок і доведення до кінця задуманої справи.

– Добре. Зрозуміли, – метелик уже кличе друзів за собою у розчинену книгу, яка непорушно чекає свого читача.

– Ні, Агрі, ні! Ми не залишимо її! – дівчина стоїть на своєму.

– А-а-а! – шалений стогін пронизав усе довкола. Одна зі стріл Тарпана влучила у жінку і тої за мить не стало.

– Мірандо! Ні! – дівчина-фея хотіла кинутися до леді, але дужа рука Мирослава схопила її й потягнула у бік книги. Любов ще декілька секунд бачила, як радіють Тарпани. Бачила ув’язнену у клітці оголену господиню дому. Але вже за миттєвість її маленьке тільце розпочало розкладатися на дрібненькі частинки й вони перемістилися та випали із книги у тому самому місці, звідки й зайшли до неї.

– Мерщій! Біжіть із цього замку. Тарпани теж скоро будуть тут! – чомусик пояснює, що буде далі. – Вони якось прорвали нашу оборону.

– Ми тебе не залишимо. Правда ж, Агрі? – фея звернулася до друга.

– Звичайно, ні. Не залишимо. Нехай іде з нами, – Совка Агриппіна погоджується із думкою дівчини.