8. Щезник.

Простора велика кімната, але все її нутро вимощене травою, яка ніби росте з середини. Літають пташки, квітнуть квіти. Так, неначебто перемістився на галявину, але у вечірню пору. Хіба можна повірити, що у стовбурі дерев може рости така велетенська красива чудасія? Стінки у її середині, ніби вироблені рукою талановитого різьбяра, який довершено володіє своєю справою. Звивистими смужками, які переплітаються між собою, кора простилається до самісінької трав’янистої підлоги, ніби таїть у собі не одне століття історії. Дерева – це одні із тих, хто пережив занепад та розквіт епох. Тут, можна сказити, що не вистачає лише сонця, але простір наповнений таким теплом, що й про нього можна забути.

Не встигли намилуватися, як до них заговорив чоловік, що сидить у кутку та, згорбившись, щось перебирав у руках.

– Доброго дня! До вас можна зайти? – несміливо запитала Люба. Більше для годиться, аніж із чемності, позаяк уже деякий час стовбичать тут і роззираються на всі боки.

– Прошу підійдіть до мене. Роздивлюся вас, – старець пропів їх байдужим поглядом. Додав: – А – а! Ви зі світу людей! Я і не здивований. Веста завжди відрізняється незвичними витівками. І цього разу не схибила. На вас точно ніхто не подумає. Але перевдягнутися потрібно, про всяк випадок. Щоб Діана не здогадалася. Хоча, мабуть, вона уже й так все знає, бо через портал непоміченим ніхто не пробереться, – бурмоче собі під ніс, так неначе зовсім не до подорожувальників говорить. – Я на вас давно чекаю. Як бажаєте, то можете присісти он на ті пеньки, – вказує пальцем на приладдя, що слугує замість стільців, але колись були живими деревами. – А якщо ні, то залишайтеся стояти. Діло ваше, – промовив старий чолов’яга.

Любов та Мирослав не стільки слухають діда, як розглядають його. Убраний в лахміття-одяг сірого кольору. Але, як не дивно бачити такий облік, у нього ноги та руки звичайнісінькі, людські. Не такі як у Чимжиків. Має довгі пальці, ніби любить грати на музичних інструментах, але, мабуть, так і є, бо сопілкою ці духи володіють вправно. Їхня музика зачаровує й дурманить, змушує ліс оживати. Має ельфійські вуха, такі як у Чимжиків, та довге сиве волосся й довжелезну бороду такого ж кольору, яка покриває обличчя – усе це звисає до самих грудей. Старечі зелені очі чимало бачили на своєму життєвому шляху. Досить дивно, що цей дух подібний до звичайного чоловіка, мабуть, щоб легше знаходити спільну мову з людьми і приспати їхню обережність.

Чоловік годує пташину різними смаколиками: ягідками, зернятками, крихтами житнього хліба, який тримає в руках. Радо ласують синички, шпаки, голуби, горобці, солов’ї, жайворонки та інші крилаті. Ніби зібрав у себе всі різновиди невеликих птахів і посилив їх тут собі на втіху.

– Моє ім’я Щезник, хоч іноді мене називають духом лісу. Хоча... Мабуть, так воно і є. Я тут господар цієї природи, бо в нас у кожному насаджені густих дерев є свій доглядач природи. Так воно якось повелося ще з діда-прадіда. Живу я серед інших жителів, позаяк мені дуже добре допомагають вони, але діло до вас є. У цій справі допоможуть тільки такі як ви – обрані! – витримав декілька секунд паузу, щоб дати дітям можливість опам’ятатися, потім додав, розважливо: – Я так розумію, що вас звуть Любов – вказує пальцем на дівчину. – А вас, юначе, – Мирослав?

– Так, я Люба, а це Мирослав, – не відводячи погляд від старця відповіла дівчина.

– Отож, обрані, слухайте! Наша богиня Діана – повелителька природи та тваринного світу – дуже загралася у свою історії. Нашій планеті загрожує загибель, тому ви тут. Тільки ви зможете зупинити її, але не війною. Війни не потрібно, позаяк ще жоден конфлікт не має права на виправдання загублених життів. Все, діти, можна пережити, щоб тільки війни не було. Колись мій дід так казав, от тепер і я так думаю. Малий був і не розумів його, а тепер знаю напевно, що він говорив правду. На небі й так вистачає чвар та ворожнечі серед Богів. Ви, люди, маєте дістати те, що розтопить її душу та зніме закляття з усіх істот, які вона погубила. Але не баріться, бо часу у вас обмаль.

– Чому саме ми? З чого ви взяли...? – хотів зауважити хлопець.

Але дід цитькнув на нього та продовжив оповідь далі: – Ви маєте знайти ту, що знає про все, що сталося із самого початку цієї трагедії. Живе вона в далеких глибинах *Закарпатських лісів, у країні Україна. І має ім’я Зеленавія. Дорога буде неблизька. Під час подорожі вірним другом стане Агрі та ще один метелик. Адже одному крилатому летіти важко, позаяк двоє дорослих людей важать разом чимало. Зараз вислухайте історію спочатку й до кінця, щоб ви знали все та змогли взяти для себе чимало. Це знадобиться. Але нікому нічого не розповідайте, бо ж невідомо, хто для вас друга, хто, навпаки – ворог. Чимало особин будуть на вас полювати та ви маєте бути до цього готові.

*Закарпатські ліси. Карпатські хвойні гірські ліси – це екологічний регіон хвойних лісів помірної зони в Карпатах у Чехії, Польщі, Словаччині, Україні та Румунії.

Площа лісу становить 125 337 км². Широколистяні та мішані ліси переважають. Велика кількість з них – це дуб звичайний, липа дрібно листяна, граб звичайний.

Хвойні гірські ліси поширені на височинах від 600 до 1100 метрів на півночі та на півдні від 650 до 1450 метрів. Бук лісовий та ялиця біла, смерека європейська, явір, горобина звичайна, сосна кедрова, модрина європейська – її природним багатством. Окрім лісів Карпати мають і луки з трав’яною та чагарничковою рослинністю.

У горах Бескидах, наприклад, зони смерекових лісів немає взагалі, а карликові буки переходять до альпійських лук вище рівня 1200 метрів.