7. Чимжики.

І ось нарешті довгоочікувана земля, у всіх сенсах цього значення, бо літати красиво та легко тільки тим, хто для цього народжений. А ці двоє всього лише люди. Звикли ходити по землі, хоч частенько літають у мріях, снах і думках. Готові були цілувати ґрунт, коли ноги торкнулися твердовини. Стабільність – це те, що обожнює більшість, тільки у кожного вона своя.

Довкола не було б нічого нового та дивного, якби не одне “АЛЕ”. Несподівано уже те, що вони нічого незвичного не відчувають. Усе настільки безпечно, що навіть страшно. Не зрозуміли, чому прилетіли саме в цей ліс? Далеко забрели у гущавину. Сюди майже не доходить сонячне світло, але світлячки вправно долають цю перешкоду. Таке відчуття, що потрапили у казкову чудасію, де запалили мільйони жовто-зелених промінчиків. І тепер тебе от-от перетворять на іншу істоту.

У лісі здається тихо та спокійно й одночасно відчувається чиясь присутність. Мирослав, було, хотів запитати у Совки Агриппіна, чому він їх сюди привів, але не встиг. Агрі щось промовив чужою мовою. Після цих слів із під листя рослин та коріння дерев почали виходити маленькі чоловічки. На якусь мить здалося, що вони схожі на гномиків, але то були не гноми.

Як виявилося пізніше, що такі якісні хованки – це насправді їхнє помешкання. Живуть вони далеко вглиб під корінням дерев. А кожне дерево всередині має невеличку будівлю, де обітають ці істотки.

– Куди ми потрапили, що це за люди-істоти? Агрі, ти можеш нам пояснити? – знічено запитує Люба.

– Не хвилюйся, дівчино, це добрі жителі-духи. Це Чимжики. Наші друзі Чижики, тут їхнє селище, їх домівка. Живуть вони під корінням дерев, як здається, у невеликих ущелинах. Ну, то все тут зачаровано. У них є свої входи та свої виходи. Ви тут у безпеці, не хвилюйтеся. А нам уже час. Чекають! – метелик намірився рушити по стежині вперед.

Чоловічки з шкірою кольору коричневої кори із різними темними її відтінками. Мають замість ніг невеликі корінці рослин, а пальці та руки схожі на гілочки молодих дерев, що покриті невеличкими бруньки, з яких от-от проб’ються молоденькі листочки. Таке відчуття, що Чимжики витесані із самого дерева і є маленькими його прототипами. Мають великі блакитні очі, ніби ягідки лохини, ельфійські гостренькі вушка визирають з під патлатого зеленого листя-волосся. Дивно, але вирізняються вони тим, що носять на лахматій голові малесенькі капелюшки однакової трикутної форми, мабуть, з тутешнього моху. Але, окрім капелюхів, ще є одна особливість – це та, що у селищі немає жодної істоти жіночої статі.

– А чому в них такі дивні шапочки на голові? Та де поділися їхні жінки, адже наскільки я розумію тут живуть тільки чоловіки? – нечутно промовила Любов.

– Любо, капелюхи – це їхня особливість, щоб відрізняти їх він жителів інших селищ. От, наприклад, тут живуть Чимжики, які носять такі головні убори, а у сусідньому лісі – ті, що носять іншого кольору чи форми приладдя. Таке розрізнення не тільки в шапочках, а й всьому їхньому одязі. Тут Чимжики одягнуті у коричневі накидки, а в сусідів ці ж накидки уже можуть бути зеленого кольору, чи з поясом, чи виготовлені з іншого матеріалу: соломи, листя, трави тощо. Те саме стосується й капелюхів. Не завжди вони були самотніми істотами чоловічої статі. Ще декілька століть назад тут лунали жіночі голоси та дитячі веселощі. Були Чимжики колись щасливими. Богиня Діана не пошкодувала навіть духів лісу. Якщо будете дружити з цим істотами, то можете бути певними, що ніколи не заблукаєте, бо вони завжди вкажуть дорогу до виходу. Вони добрі тваринки, але ображати їх не слід, бо, як наслідок, можуть завести в болото або в таку гущавину лісу, що навряд чи коли-небудь виберетеся живими. Ось такі наші друзі Чимжики, які мають довгелецьке волосся, тендітні шапочки, ельфійські вушка, ноги-корені та руки-гілки. Такий облік допомагає ховатися від недругів.

– Добре. Що нам далі робити? – Мирослав втрутився у монолог розповіді.

– Зачекайте на мене тут. Я поговорю. У них своя мова, чимжицькою називають. – Агрі пояснює розпорядок подальших дій.

– А ти знаєш їхню мову? – парубок запитує недовірливо.

– Так, знаю. Я ж виріс у цих місцях, але наразі це не важливо. Зараз домовимось! – він підійшов до одного із жителів цієї місцевості й запитав невідомими словами. Чимжик так само відповів, але уже прихилившись до вуха метелика.

Після перемовин Агрі повернувся до друзів і сказав: – Ходімо! Нам сюди.

Йшли, мабуть, метрів з п’ятсот. Роззираються навсібіч, щоб побачити щось невідоме, щось нове для себе, але так нічого і не вгледіли. Темнота, упереміш зі світлячками, густим листям та обпалими гілочки під ногами, не віщує приємних споглядань. Велике селище невідомих Чимжиків.

– Добре. А куди ми йдемо? – невпевнено запитала дівчина, угинаючись від крислатої гілки, яка націлена роздряпати їй обличчя.

– Не хвилюйся, ми йдемо до лісового на ймення Щезник. До їхнього старости. Так потрібно. Він нас давно чекає. Якщо, по правді сказати, то це ж він мене за вами спровадив.

– А що ми будемо там робити? Навіщо нам туди йти? Ну, це я і сам не знаю. Так вирішили боги. Діана – богиня природи, занадто сильно загралася у своїй історії. Тому потрібно якось покласти край цьому дійству, от боги зібрали нараду й вирішили віднайти обраних.

– Ми ніякі не обрані! Що за маячня! – не стримався Мирослав.

Навколо істоти роззирнулися і перешіптуються одні з одним.