6. Світ Флорофаундії.

Чи довго падала, чи ні – невідомо, але удар був сильний. Обоє гепнулася об землю. Дуже добре, що падіння зм’якшив листок невідомої рослини, дерева тут завбільшки, мабуть, у декілька разів за них.

– Любо, ти як? Жива? – хлопець опам’ятався після падіння швидше.

– Наче жива, – сідає на рослину, тримається за потилицю.

Дівчина добряче вдарилася головою, але, на щастя, не знепритомніла. Мирослав постраждав менше. Попри це все ж таки не обійшлося без травм: він трохи забив руку та ногу – це не смертельно.

– А ти як? – збирає думки після забитих паморок Любов.

– Трохи рука й нога болить, а так нічого. Жити буду, – потирає місце болю. Помовчавши декілька секунд юнак додав:

– Нам пощастило, що так безпечно приземлилися.

Дивуються світові, в який потрапили. Роззираються довкола. Тут приходить розуміння того, що світ природи занадто великий, а ми в ньому лише випадкові гості, у розмір колібрі, а він просторий, красивий і водночас небезпечний уже тим, що невідомий. Усе навколо розфарбовано у зелені барви. Величні дерева – безсумнівно, охоронці лісу та притулок для незліченної кількості живих істот. Квіти наповнюють існування світу красою та поживними речовинами для комах. Тому тут краса іде в ногу із потребою існування. У Флорофаундії усе безпосередньо взаємопов’язане. Ні в якому іншому місці не почуваються вільно істоти, для яких цей світ є домівкою.

– І куди це ми потрапили? – потирає поранену ногу Мирослав. Намагається розгледіти все навколо. Таке відчуття, що потрапили у ліс і потрібно лише взяти всі сили в кулак, щоб піднятися та попрямувати до виходу із зеленої гущавини. Але куди йти, якщо високі дерева своїми вітами та зеленим листям затуляють небо так, що лише де-не-де пробиваються сонячні промені. Дивно, але тут уже не зима, а більше схоже на середину весни. Тільки сіру, холодну, яка наповнена вологістю та передчуттям недоброго.

– Не знаю, мабуть, у якийсь інший світ! – буденно сказала Люба, ніби кожного дня потрапляє у такі світи.

“Дивно, що цю зеленоволосу красуню навіть у чужому світі нічого не дивує. Невже такі люди бувають? Мабуть, якщо так, то їх дуже мало!” – замислився у здивуванні хлопець.

– Що? – вирвала його з думок та перервала замилування собою. – Чому ти на мене так дивишся?

Ой! Пробач. Задумався, – намагається не подавати вигляду. – Це я так. Про своє.

– То що ми плануємо робити далі? – Любов запитує про невідомі речі.

– Ти можеш хоч іноді дивуватися? Хоч чомусь, що з нами відбувається? Благаю! Не будь одноманітною! – зараз Мирослав знов починай дратуватися. Не знає відповіді на питання Люби, й боїться навіть думати про подальші дії. Злить, що компаньйонка відчуває себе як риба у воді або вдає, що це саме так. – У мене таке відчуття, що це я один тут дурень, що це знімають якийсь безглуздий серіал, а ти у цій історії головна героїня! – дратівливість набирає темпу, як машина швидкості.

– Чудово! Якщо ти так вважаєш – нехай буде по-твому. Я виправдовуватися не збираюся. Подумаєш, не подобається йому моя одноманітність. Тобі зі мною не жити, тому мені взагалі байдуже, що ти там собі про мене навигадував. Але про роль та гру ти помиляєшся, якщо вважаєш, що це так, бо ми з тобою в однакових ситуаціях. Просто кожен по-своєму висловлює емоції. От ти, наприклад, злишся та хничеш, як маленький хлопчик. А я намагаюся триматися осторонь та впевнено, бо ще з дитинства зрозуміла, що плач і скиглення ще нікого сильним не зробили! – Люба не бажає виправдовуватися, але й ображати себе теж не дасть.

– Скиглю! – Мирославова кров підбирається до скронь. – Ну як знаєш!

Після цих слів запанувала декількахвилинна тиша. Кожен думає про своє.

“І що тільки він собі навигадував. Постійно намагається знайти зачіпку, щоб звинуватити мене у всьому. Мій характер йому не подобається, ти диви. Можливо, не потрібно було його рятувати? Полежав би трохи, очуняв, і сам виліз із палаючої автівки. Все рівно не вибухнула, тому нічого страшного й не трапилося б. Але в такій ситуації я не змогла пройти осторонь,” – дівчина мається у своїх думках.

Через суперечку уже навіть забули, що потрапили в невідомий світ. Забули, що потрібно далі робити хоч щось, щоб вибратися у рідне, своє місто.

Сидять, відвернувшись один від одного, на зеленому величезному листі. Замість того, щоб знаходити вихід із ситуації вони сваряться, хоч уже давно час збагнути, що поодинці вони ніхто. Не виживуть. Доля їх об’єднала у цьому світі невипадково і вихід зможуть знайти лише разом. Мабуть, їм потрібно навчитися піклуватися, розуміти та чути не тільки себе.

– Добре. Пробач. Я не правий. – Мирослав перший здався. – Визнаю свою провину. Не хотів тебе образити. Просто ніколи не встрягав у халепи необдумано.

– Та невже ніколи не вплутувався? Не вірю, бо всі в нашому житті рано чи пізно стикаються з проблемами через необдумані або ризикові вчинки. Тільки у бідних вони одні, а в багатих зовсім інші. Тому, мабуть, вам ніколи не зрозуміти нас, бідняків. – Люба з докором промовила.

– Ну, – хлопець зам’явся з відповіддю. – Можливо було таке, але зараз намагаюся в це не влипнути. А тут на тобі, як сніг на голову, ця аварія, ці люди, ці старі-нові світи – якась небилиця, вигадка. Не можу повірити в те, що це відбувається зі мною. Пробач, що не стримався. – Мирослав збавляє темп сварки.