5. Кімната-ув’язнення.

Підійшовши до дверей жінка обернулася до незнайомців. Промовила у пів голосу:

– Я дуже рада, що ви не впустили свій шанс піти за мною. Навіть щаслива, що життя для вас дорожче за смерть, – говорить загадками.

– Що ви маєте на увазі? Ми йдемо за вами, позаяк просто не маємо іншого вибору. Звичайно, ми хочемо жити й вижити, – юнак недовіряє господині й намагається не втрачати пильність.

– Все потім. Багато знати мають старці, бо вони життя прожили, а ви ще діти. Як то кажуть: “Будеш багато знати – старим станеш!” – так мама моя колись говорила, от тепер і я промовляю. Так, все! Годі теревені розводити! На вас уже чекають, тому вам час. На жаль, пробачте мені, будь ласка, але далі супроводжувати я не можу. Вам потрібно ввійти у ці пазли, – вказує на незвичні двері, які складені з різних частинок суцільного пазла.

Кожна деталь має свій колір. Здається, що навряд чи тут знайдеться ще такий самий відтінок. З’явилася дверна ручка, хоч ще декілька хвилин на неї годі було очікувати. Незвичний прилад для розчинення дверей опустився під натиском жіночої руки. Відчинилися. Вона прийняла руку і Люба здивовано, було, хотіла щось запитати, але не наважилася. Ручка у формі квітів, листків та стебла.

– Це *Міддлеміст червоний – найрідкісніша квітка у світі, якщо ти хотіла мене про це запитати. Та й за вами обов’язково прийдуть сюди. Їй, мабуть, уже повідомили про ваше прибуття, тому потрібно бути напоготові, – Веста промовила думки дівчини вголос.

*Міддлеміст червоний. Міддлеміст – красива і рідкісна, вічнозелена рослина сімейства Рожевих, з ніжними, великими, ароматними квітами.

Міддлеміст – великий, вічнозелений, красиво квітучий чагарник, з тонкими, прямостоячими, розгалуженими, густо покритими листям стеблами, вкритими коричневою або червонувато-коричневою, тріщинуватою корою. Крона густа, щільна, округлої або розлогої форми.

Забарвлення листової пластини зазвичай темно-зелене, з яскраво-зеленими жилками.

В період цвітіння на рослині з’являються досить великі, багатопелюсткові, правильні двостатеві квіти, які ростуть поодиноко в пазухах листків або на вершині стебла. Віночок складається з безлічі невеликих, округлих, яскраво-рожевих пелюсток. Аромат квітів дуже тонкий, солодкуватий, практично невловимий.

– Нам сюди? Ви точно впевнені? І що ми будемо тут робити? Хто ця особа, що планую нас переслідувати? – Мирослав вирішив наостанок запитати, адже не розуміє, чому жінка, яка прийшла заради спілкування, їх залишає.

– Так, вам сюди! – леді не зважає на допитування горе-мандрівників. – Мені туди не можна. Я маю оберігати будинок та все, що є тут, у цій частині світу Флорофаундії.

Після такої відповіді Любов ще більше зацікавила перспектива влипнути в халепу, ніж страх загибелі. А Мирослав навпаки, категорично не хоче виходити із зони комфорту.

– У зв’язку з тим, що довіряти вам не можу повністю, тому усього сказати не вправі. Та й не потрібно воно вам. Від гріха якомога далі тримайтеся осторонь всього, бо ще випадково проговоритесь не там і не в тому місці. Й лиха потім не оберемося. – Веста більше сама до себе в голос розмірковує, ніж спілкується із цими двома. – І пам’ятайте! Де ви були, звідки прийшли та куди маєте йти – це нікому не розказуйте, бо все, що ви скажете, може бути використане проти вас. Запам’ятайте це! – жінка дає поради, як діяти далі.

– Добре! Просто чудово! – у розпачі Мирослав буркоче собі під ніс.

– Ідіть! Годі вже сперечатися зі мною! Вам допоможуть! – жінка штовхнула уже прочинені двері й вони зі скрипом розчинилися навстіж. – Швидко заходьте: час не чекає, позаяк він не гумовий і має властивість витікати, як вода із сита, – підганяє парочку.

– Мирославе, ходімо. Тут немає нічого незвичного: ось стоїть металеве ліжко виполіруване до блиску, чимось схоже на в’язничне, але то таке, бо кожен живе як може. Килим посеред кімнати, мабуть, часів минулого сторіччя. Дзеркало з різними вигравіюваними штуковинами – дивно, але, мабуть, воно тут найцінніше з усього, що перед нами стоїть. Ну що ти ще бачиш тут підозріле? Повір мені на слово, там де живу я, такі умови є ідеальними. Ну, подумаєш, трішки схожа на в’язницю, але це таке діло, головне – це те, що нас тут чекають. Ти ж сам чув! – підбадьорює хлопця зробити крок вперед. – Ще там он біля столу дерев’яного зачаїлося декілька стільців. Все як має бути. Нічого страшного. Ти бачиш, ніяких чарів, бо ж хто б жив у такому, уміючи чаклувати? – розмірковує Люба вголос та водночас переконує друга по нещастю.

– Добре, куди подітися. Якщо йти, то потрібно йти до кінця. У нас немає іншого вибору. Тому погоджуйся з обставинами, – попри небажання підкорятися, мусить змиритися, бо куди ж він відпустить саму цю маленьку Любов: “Мислить як дитина!” – промайнула думка.

Бере дівчину за руку, щоб, не дай Бог, нічого лихого не трапилося. Щоб не залишитися поодинці. Удвох переступили поріг кімнати.

Коли залишилися сам на сам, й пані десь за дверима зникла. Хотіли якомога краще розгледіти невеличкий закуток будівлі, але не судилося.

Замість дверей залишилася глуха стіна, а дрібненькі різнобарвні пазлики розсипались зернятками по підлозі. Кімната попливла перед очима, а через пів хвилини підлога взагалі кудись зникла. І вони швидко полетіли вниз.