4. Безпечна схованка.

Тільки таке звичне місто чомусь уже не здається настільки щасливим, як декілька годин до аварії. Чи це так впливає забій головного мозку, якщо таке дійство можна назвати травмою. Навряд чи, адже у нашому житті всі випадковості не випадкові. Так, ніби сама богиня долі *Мойра вибудувала у людському існуванні усі ці випадковості. На вулиці сіріє і вже не розбереш чи це ранок наступає на п’яти ночі, чи ніч не бажає залишати час ранкові.

*Мойри – у давньогрецькій міфології, богині долі і призначення людей та богів. Дочки богині ночі Нікс: Клото, Лахесіс, Атропа.

Мойри були трьома сестрами, охоронницями ладу у всесвіті та в стосунках між людьми. Зображували мойр статечними жінками з кужелем, терезами, ножицями або сувоєм папірусу, на якому записані слова долі.

Клото наосліп брала жереб, визначаючи ще до народження людини якою буде її доля. Вона ж подавала пряжу, в якій містилися всі події життя.

Лахесіс згідно з жеребом робила нитку гладкою чи грубою, відповідно життя людини ставало щасливим чи нещасливим, людина легко жила свій вік або повсюди зазнавала нещасть.

Антропа записувала все життя на сувій і перерізала нитку, в цю мить життя людини обривалося.

Платон уявляв мойр як сили вищого світового порядку: вони сиділи на небі на троні, в білому вбранні, з вінками на головах і пряли під звуки гармонії сфер. Від них залежало людське життя: їх прикликали, коли народжувалася дитина, молоді приносили їм жертви в день шлюбу, а вершники складали їм обітниці перед змаганнями.

У архаїці ім’ям мойр позначався вищий закон природи, боги ж були його виконавцями.

В епоху еллінізму з мойрами також конкурує богиня випадку Тіхе, що характеризує нестійкість і мінливість життя.

Народження і смерть стояли під особливим заступництвом мойр. Вони визначали строк життя людини і момент її смерті, пильнували, щоб вона не прожила довше відведеного строку.

Клото зображувалася юною дівчиною, як мойра минулого, Лахесіс зрілою жінкою, як мойра теперішнього, а Антропа старою, оскільки визначала майбутнє людини – її смерть. Мойрам молились в дні весіль. Храм мойр стояв у Коринфі.

Бігли, озираючись на всі сторони, щоб не приведи Господь, знов не влипнути у халепу.

– Ось... Сюди... – вказує на розчинені двері закинутого будинку, огорожу якого цієї ночі проломила його новенька автівка. “Мама буде не в захваті, бо розтрощити новий подарунок презентований до повноліття, пішов котові під хвіст,” – хлопець думає про наслідки. Мирослав тягне дівчину за руку з такою силою, ніби ось-ось хтось невідомий уже навісив над нею свою лахмату лапу.

Люба не встигає за бігом врятованого, але виходу іншого немає, якщо не є бажання стати кимось невідомим. Мовчить... слідує за юнаком.

Вбігли у майже зруйновану будівлю. Зачинили двері.

– Встигли... – віддихується Мирослав.

– Що це було? Нічого не розумію, – дівчина мовила у пориві віддишки.

– Я не знаю, що коїться, але точно щось не дуже хороше. І, до речі, цього будинку я теж ніколи раніше не бачив тут, чи може просто уваги не звертав.

– На жаль, не можу допомогти тобі у цих спогадах, адже у цьому районі я випадковий гість. Якщо чесно, я тут буваю не часто. Просто вирішила втекти від своєї необтесаної сімейки. – Люба говорить так, ніби для неї це буденна справа і вона уже разів сто таке робила.

– Втекти? – не то перепитує, не то намагається зрозуміти суть сказаного Мирослав, адже йому цього не збагнути. Він ніколи не втікав з дому, бо у побуті, те, де він живе, не можна назвати домом, мабуть, просто – це місце для ночівлі. Це радше від нього втекли, у пориві пошуку кращого життя. Тому звик до самостійності, як то кажуть: “З пелюшок”. Не завжди долі дітей багатих батьків є хорошими. Якщо хочеш жити добре, то мусиш чимось жертвувати. От батьки віддали на поталу дитинство та добробут власної сім’ї. Але кого це цікавить, адже для простих, тобто не дуже багатих людей, він “мажор”, який не знає ні жалю, ні співчуття, ані любові. Тільки ніхто не задумувався чому? Мабуть, просто його не навчили цього, бо ми, люди, не можемо віддати іншим те, чого ніколи не мали самі. Уміє любити той, кого любили; уміє не щадити себе у благо інших – хто отримував саможертовність.

– Так, втекти. Ти такий здивований, ніби ніколи такого не робив. Для мене це звично, бо батьки полюбляють залити сліпи, а в інтернаті теж життя не мед, от доля й навчила втікати з усіх усюд. Ой, пробач, мабуть, дійсно ти не знаєш про що я говорю, – провела оцінювальним поглядом.

Мирослав промовчав, вдаючи, що не розчув докору.

– Ну добре, про мене не будемо, бо я це я. Якою вродилася, такою і зостануся. – Люба вирішила не доводити розмову до абсурду й на часі це недоречно.

– Що будемо робити? Як вибиратися? – хлопець риторично озвучує думки в голос, адже відповіді на них поки що немає.

Люба опанувала себе й уже бадьоро розглядає будівлю:

– Непогані речі тут лежать на своїх місцях, ніби ще й досі хтось мешкає. І чому їх ще ніхто не розікрав? – походжає по просторах кімнати. Це, мабуть, часів 15 століття? – взяла до рук чашечку із набору. – Красива. Ніколи раніше такої не бачила. І так охайно розставлена на столі, ніби гостей чекали давно. Сідай! – мовила до юнака, весело вказує на стілець. – Відчуємо себе частинкою тієї епохи.