2. Люба. Я живий.

– Хлопче, ти як? Живий? – чує крізь свідомість ніжний переляканий дівочий голос. Вимовити не наважився, лише кивнув у знак підтвердження.

– Добре, значить будемо вибиратися. – Чи то сама до себе сказала, чи до нього – невідомо. Тягне юнака із задимленої машини. Той намагається допомогти, але це погано виходить. – Ну, давай, ще трішки. – Дівчина тягне на себе тіло, мабуть, у півтора рази важче за неї саму, але немає часу на бій із “можу – не можу” коли у твоїх руках чиєсь життя.

“Добре, що хоч без куртки, бо навряд чи подужала б,” – буркотить вголос сама до себе. Тягне майже нерухоме тіло. – Чудово, що двері із зіжмаконого кубика-машини змогла сяк-так відкрити. – Ну-ну, ще трішки, ось так, – уже обхопила хлопця під руки. На щастя, один потужний ривок з останніх сил зробив свою справу. І уже через декілька хвилин обоє лежать на холодній пуховій перині засніженого подвір’я. Дівча відхекується після нещодавньої праці, а юнак лежить із заплющеними зіницями, і тільки рівне тихе дихання вказує на його притомність. Неподалік димить розбита автівка і тихо падає лапатий сніг, ніби вказує на безневинність свого існування.

Невідомо чи багато часу пройшло, чи мало, перед тим, як Мирослав розплющив очі й, із намаганням підвестися, роззирається на всі боки.

Автівка не витримала натиску холоду й задимлення поволі згасає.

Дівчина підвелася та, як ні в чому не бувало, підійшла до машини й відшукала на сусідньому кріслі зимову чоловічу куртку, якогось брендового виробника

– Це твоя? На, візьми! – не дочекалася відповіді та взялася допомагати одягатися. – Замерз? Ще трохи й зігрієшся, – розмовою намагається не вдаватися до паніки. – Я не відмовилася б зараз від кави, але ще зарано для таких турпоходів, – говорить аби не мовчати.

Мирослав не сперечається, зараз потрібно набратися хоч трохи сили, бо памороки все ж таки забило.

– Ти хто така? – через деякий час після аварії сидять біля розбитої автівки. Хлопець намагається опам’ятатися після добрячого удару. Іншого, мабуть, уже б збирали по частинах, а цьому хоч би що. “Щасливчик” – одним словом.

– Я Люба. А тебе як звуть? – відповіла спокійно, й запитала, ніби про всяк випадок, щоб підтримати розмову.

– Любов! Круто, оце мені щастить! За що мені це все, Люба-Любов? – говорить, ніби в простір, збентежено.

– Так, Любов моє ім’я. І що тут такого? Чим тобі недогода? Ти навіть не познайомився із мною та не сказав звичайнісінького “Дякую за порятунок”, а уже грубіяниш. – Ображається на юнака за неприязнь.

– Добре, пробач. Мене звати Мирослав. Чудове в тебе ім’я. Пробач, – сказав більше для свого виправдання, ніж від щирого серця. Не до цього йому зараз.

– Все ж тебе любить твій ангел охоронець, якщо зміг так уберегти, – після декількох хвилин мовчанки дівчина заговорила, намагається підбадьорити. Не звикла залишати друзів без підтримки, але чи часто сама отримую допомогу-підбадьорення – це уже зовсім інше питання.

– Так, мабуть! – Мирослав думає про щось своє. Сказав, аби відчепились. Через пару хвилинок додав: – Ну і де ж ця поліція? Невже, як за звичкою, нікуди не поспішають? – буркоче в очікуванні пригод, адже за перевищення швидкості по голові не погладять, але нічого – відкупиться. Не з такої халепи виходив чистим з води. Та й дівчисько уже дістало. “І де вона взялася на мою голову?” – думає про себе.

Ще, мабуть, добрих пів години чекали, коли хоч хтось із правоохоронців примчить, але даремно.

– Невже вимерли всі чи що? – хлопець походжає невдоволено біля розбитої автівки.

– Мене теж дивує це… – Люба намагається підтримати розмову, але це у неї не дуже добре вдається.

Мирослав тільки скоса зиркає на дівча. Подумав про себе: “І хто мене нагородив таким рятівником, прости Боже?!” Оглядає сяк-так вбране дівчисько. На вулиці снігу навалило, ніби заметіль вирішила вечірку влаштувати саме в цій країні, а це дівча у тоненькій куртці кольору сірої миші, у шапці з двома великими бубонами, що стирчать, як вуха у слона. З під головного убору визирають пасма волосся кольору зелених водоростів. Тоненькі потерті джинси й кросівки на ногах.

– Тобі не холодно? – все ж змінює гнів на милість.

– Та є трохи, – тре руки одна об одну.

– То йди додому. Зі мною все добре. Дякую тобі. Я не бачу причини залишатися тобі тут. З поліцією сам розберуся, – юнак вмовляє Любу залишити його. Хоче побути наодинці.

– А… – було, хотіла щось додати.

– Що а? Без свідків можна обійтися. З полісменами я сам розберуся. Навіщо тобі чужі проблеми?

– Просто хотіла допомогти. Але якщо так, то добре. Бувай! – ображена таким “Дякую”. Любов залишає місце аварії.