- Це ризиковано. Все має бути інакше. Чому би просто не взяти дитину з дому малютки? Там теж малесенькі дітки є. – хрещена набирає у чайну ложку цукор та струмком висипає у густу пінку капучіно, яка вмить його поглинає.
- Уявіть собі. «Оу, ви вже повернулися з пологового? Дівчинка? Хлопчик? Ого, у вас одразу шестимісячний?» - іронічно хапається за підборіддя Стас, імітуючи задуманість.
- А чому необхідна саме новонароджена дитина? – у голосі лунають нервові нотки.
- Бо Ярина сурогатна мати! – не витримує хлопець та відкидається на спинку м’якого оббитого смарагдовим шовком крісла.
- Тоді тим паче не розумію, навіщо вам дитина… - Тамара відпиває ковток напою та стирає пінні вуса серветкою.
- Ох, холера. Якщо коротко: Соломія силоміць штучно запліднила Ярину, еко чи як воно зветься. Тобто Ярина виношує сестрі дитину, котра була збовтана у пробірці. Але її сестра відома людина. Журналісти почали роздувати, немов сестри одночасно захотіли народити. Але Соломія з чоловіком не хочуть аби хтось знав правду, тому та носить накладний живіт, імітуючи вагітну. Все дуже складно… - хлопець переплітає пальці у замок та кладе на скляний столик поряд з чашкою допитого американо.
- Тобто силоміць? – жінка розстібає верхній ґудзик сорочки, аби було легше дихати.
- У нашому світі можна купити та продати все, аби гроші були. – він поглядає на наручний годинник, котрий вказує на дванадцяту годину дня.
- Невже не можна було звернутися у службу та вибрати сурогатну матір? Або ж домовитися з Яриною. Я не знаю чим можу допомогти. – вона опускає голову та втуплює очі у білосніжну підлогу.
- Тобто, ви не допоможете мені? Є ще один варіант, сказати, що дитина у Ярини народилася не жива. Але, це надто жорстоко.
- А де гарантія, що вона захоче чужу дитину? – вона піднімає голову та проводить долонею по змокрілому лобу, прилизуючи пасма волосся доверху.
- Це не проблема. Захоче. – відмахнувся хлопець – Але є ще одна проблема. У нас уже є два опікунства: Макс та бабуся.
- Зовсім не проблема. Якщо у вас є всі умови, ви можете цілком усиновити дитя. Але, - жінка акцентує інтонацією, - коли породілля відмовляється від немовляти, її передають у дитячий будинок, і вже звідти оформляються документи на всиновлення.
- Тому я до вас і звернувся, мамусю…
- У Мукачево – так. Тут – я пусте місце. Нічого обіцяти не можу.
- Від нашої першої зустрічі ви дуже виросли. Вийшли заміж. Перебороли свій невроз. Це велике щастя, що ви позбавилися нападів ПА. Як ви зараз себе почуваєте? – Інга складає руки на підлокітник крісла та постукує по нього довгими помаранчевими нігтями.
- Огидно! Моя сім’я розбилася на клаптики, наче ялинкова іграшка, котру зачепив кіт, граючись лапкою. В одну мить все обірвалося як павутинка, і я є тим павуком, котрий белембався внизу і розбився. У батька коханка вже багато років, мама розпочала нову романтичну історію з своїм грузином. Сестра – взагалі болюча тема. – Ярина обіймає живота та схиляє голову міцно заплющив очі.
- Але до розпачу вас це все не доводить?
- Ні. Я просто виснажена цим всім. Здається, моє життя закінчилося ще у шістнадцять років, там на тій яхті. І все це, що зараз відбувається, наче у тумані. Це ніби сценарій якоїсь дурної книги, де потім режисер зніме сопливий фільм, який буде збирати усіх домогосподарок ввечері біля екранів. – Ярина бере кришталевий келих та відпиває великий ковток води, бо у горлі панувала пустеля.
- Але ж ви можете самі цей туман розвіяти. І будь який сценарій можна змінити. – психотерапевт впирається поглядом у Ярину, котра стомлено проводить руками по обличчю.
- Не хочу. Бажання взагалі ніякого немає. Страшно, що завтра буде ще страшніше, ніж сьогодні. – зізнається дівчина, на що Інга реагує посмішкою.
- А це вже схоже на апатію. А як справи з Стасом?
- Здається, ніби він завжди був у моєму житті. Він багато чим допоміг мені. Справді. Але біда у тім, що я відчуваю себе наче у скляному кубі. Ось такому кубі, де я одна, за ним вирує життя, а у моєму кубі – пусто. Розумієте, ніби я є, але все настільки монотонно, наче мене і не існує. А думки про те, що доведеться віддати дитину, відбирають навіть найменше бажання жити. Це гормони, чи я геть здуріла? – Ярина морщить носа та запитально витріщається на Інгу.
- Ні. Це ваше складне життя та лінь. Вам простіше змиритися, що все погано, а ніж віднайти хоч щось хороше. – на ці слова Ярина лише фиркнула. – У вас є свій бізнес. У вас є сім’я. Ви допоможете сестрі стати щасливою. Ви подарували кращу долю для Максима та бабусі Люди. Ви не бідуєте, не хвилюєтеся де би дістати гроші, та як прогодувати родину. У вас є все, окрім жаги до життя.
- Все. Мене це знову починає дратувати. – дівчина опирається руками на підлокітники крісла, спочатку піднімає таз, а потім випрямивши своє тіло, прямує на вихід.
- Ви злі, бо чуєте правду, яку не хочете сприймати…- посміхається жінка.
- До дупи та правда… - гримнула дверима дівчина.
- Ярино, ти якась бліда. У тебе гемоглобін у нормі? – Ірина набирає на ножа варення та густо змащує скибочку хліба.
- Не знаю. Пів ночі живіт хапав. А зараз серцебиття як у кролика, котрий тікає від лисиці. Ось… - вона клацає на смарт годинник, котрий показує малюнок з серцем та цифру 125.