Робочий день рутино протік, Ярина навіть його не помітила, бо писанини була ціла гора. Навіть на обід не було часу сходити, тому Клавдія ласкаво поділилася бутербродом та зробила каву і для Ярини. Всю цю бучу зірвала Соломія своїм благодійним показом мод. На свій смак вона вибрала ще трьох щасливчиків, окрім сина Ігоря. Ці четверо дітей отримають в районні двісті тисяч на лікування та реабілітацію. Можливо, що сума буде більша , все залежить від продажів. Але у світському житті так заведено, витрачати шалені гроші на те, що їм не потрібно. Все тільки задля галочки у суспільстві, мов у тебе велике серце і ніяких грошей не шкода для обездолених людей. Благородно та брехливо, так? Соломія теж зробила собі ім’я завдяки благодійності, але мало хто знає, що ганяється вона не за плюсом до карми, а за славою та рейтингами.
Дівчина вже була на півдорозі додому, як на вайбер надійшло повідомлення, та екран телефону загорівся:
«Доброго дня, Ярино! Завтра буде літак, так як ми теж маємо бути присутніми на показі вашої сестри. Андрійко хоче подякувати вам за доброту, тому якщо ви зможете, прийдіть у аеропорт. Відправка у нас о 9:00. Літак до Манчестера. »
«Добре» - наклацує відповідь дівчина.
Вона паркує свій автомобіль на стоянці та тільки вийшовши з нього, набирає повні легені повітря. Хом’як починає точити ножі один об другого та сердито скреготати зубами. Спершись на перила стояв Ігор з оберемком білих троянд.
- Я гиджуся з тобою говорити. Твої методи заробітку на операцію просто – фу. – дівчина знову уявляє картину, як бідолашна Уляна сидить з хворою дитиною, в той час як Ігор фліртує з бабами.
- Я хочу подякувати. Це від щирого серця. Я би ніколи не думав, що допомога прийде від тебе. – він потирає носа, на якому видніє після аварійний шрам.
- Ну, навіщо звертатися в фонди, якщо можна бути просто альфонсом і зрадником. Квіти дружині подаруй. – дівчина швиденько пробігає повз колегу та закриває двері під’їзду.
- Добрий вечір! – дівчинка сидить під дверима квартири та листає книгу.
- Надіє! Пробач, мене один телепень затримав. – Ярина швиденько відчиняє двері, та одразу береться за проводження додаткового уроку англійської мови.
- Я більше не буду до вас ходити, Ярино Петрівно! Ми вирішили переїхати в інше місто, мої батьки воєнні. Куди закинуть – туди їдуть. Я прийшла подякувати! Бо ви дійсно підняли мій рівень англійської мови на дуже високий рівень. – вона протягує великий подарунковий сріблястий пакет.
- Ні, Надійко. Я не візьму. І тобі дякую велике. Якщо будеш у місті, заходь, завжди тобі рада.
- Тато сказав, що ви зробили зі мною те, що за сім років не зміг зробити жоден вчитель у школі. Тому беріть. – вона все ж таки залишає пакет, та обійнявши Ярину йде.
Дівчині спочатку було дуже ніяково, а потім закусивши губу з великою цікавістю, вона поринає у пакет. Велика банка кавових зернят, чаю, печива та цукерок. Ця подяка дійсно підняла дівчині настрій, бо у пакеті було все, що вона дуже любила.
Телефон знову засвітився від повідомлення: «Ну і чому ти мовчала?»
Це повідомлення було від Стаса, воно викликало не абияке здивування у дівчини, бо вона справді не розуміла, коли вона мовчала і про що саме. Але чомусь сильно розхвилювалась та вирішила не гаяти час на смс і набрала хлопця.
- Це дуже образливо з твого боку, - обурився хлопець.
- Я справді не розумію, про що ти говориш!
- То ти хочеш сказати, що «великий» Фейсбук бреше і день народження у тебе зовсім не 17 липня?
Дівчина переводить погляд на великий календар, де червоний квадратик вказує, що ця дата вже завтра! Не те що би вона не любила подарунки чи святкування свого дня народження, просто Ярина забулась. Всі ці насичені події, нова інформація про життя хлопця, з цього спокійнісінько можна написати сценарій до кіно. Таке враження, що Ярина зовсім не живе своїм життям, але це справді так і є. Вона ладна для всіх гори звернути, але не для себе. Коли справа стосується її життя – лінь та страх чогось нового спалює все.
- Справді, він правий. Я забулась! Чесно кажу. Це ж завтра батьки приїдуть, а у мене зовсім нічого не готово! Навіть продуктів немає. – Ярина видає ричання. Перед очима постає картина: як вона готує майже добу і як за пару годин все змітається зі столу. Вона виснажена не має сили ні на що, окрім теплих обіймів ковдри.
- Тобі допомогти? Я вмію нарізати салати, якщо що. – гордо заявляє співрозмовник.
- Ні, чесно, я цього разу зроблю по-іншому. Замовлю всю їжу з ресторану, але якщо про це хтось дізнається, ти – труп. Вона дістає гаманець та перегортає візитівки ресторанів та кафе, де готують страви української та європейської кухні. Можливо, на це піде зайва тисяча гривень, зате Ярина буде схожа на іменинницю, а не на потріпану життям старіючу діву.
- Ти ледащо. Я в шоці.
- Чекаю о сьомій вечора, бо на роботі до четвертої завтра. Що там з Максом? – Ярина зупинила свій вибір на ресторані «Диканька» та вже переглядає його меню, за допомогою ноутбуку.
- Не повіриш. Я підписав з компанією контракт, вони дають мені однокімнатну квартиру з ремонтом та меблями. Але я буду працювати на них п'ятнадцять років. Якщо піду раніше - віддаю квартиру, або ж гроші за неї.