Назустріч собі новій

Сьогодні була особлива ніч, коли навіть у найменших відкладався сон. Це один день у рік, коли міцно заплющуєш очі та загадуєш бажання у величезному колі друзів, або родини. Час, де після «бамкання» годинника, з першого разу не можеш додзвонитися до найрідніших, бо лінії перевантажені. Всі люди наповнюють келихи шампанським, голосно цокаються та вигукують привітання, а потім розривають подарунковий папір, аби дістати подарунок від Діда Мороза. Ця ніч дуже не спокійна, бо нічний спокій розривають салюти, які в небі розпадаються на сотні зірок.

Не дивлячись на морозну і сніжну погоду, Ярина стояла на балконі широко розкривши вікно. Вона ще з дитинства полюбляла спостерігати за салютами разом з батьками. Але, Ярина вже не дитина, поряд немає батьків, зараз вона сама у квартирі, яка знаходиться на тринадцятому поверсі, двадцятиповерхової будівлі, дає чудову змогу спостерігати за новорічними красотами. Хоча, спочатку дівчину дуже нудило, тільки від погляду вниз, з часом це минулося.

Для неї Новий рік, це свято, до якого вся квартира має бути прикрашена: сніжинками, гірляндами та дощиками. В кімнатах має витати аромат ялиці та мандарин. Ярина завжди з мамою та сестрою займалася декорацією будинку, вони навіть на вулиці посадили хвою, аби прикрашати її. А в переддень Нового року, вони разом готували фаршировану рибу, запечену качку, робили канапки та нарізали салати. Тато ж у цей вечір брав на прокат костюм, та приносив червоний мішок з пакунками, для всієї сім’ї. Ярина, до 11 років була впевнена, що це справжній Дід Мороз, і злилася на батька, що той завжди пропускає його прихід. Викриття сталося на дванадцятий Новий рік, коли батько забувся начепити на себе кучеряву сиву бороду. Яринка зовсім не засмутилася, а навпаки, ця ситуація видалася дуже смішною, і по цей час веселить їх всіх.

Солодкі дитячі спогади розвіяла вібрація у джинсах.

- Привіт, мамо, з Новим Роком! І тата теж вітай! – Яринка закрила вікно, аби вибухи салютів не заважали, бо і так було погано чути. Батьки жили у селі, де до цих пір були проблеми із сотовим зв’язком.

- Ні, ми тут з дівчатами з роботи, саме випили по келиху шампанського, зараз плануємо поїхати в центр на ялинку. Цього року вона мерехтить гірляндами як ніколи! – дівчина озирнула пусту кімнату та додала звуку на телевізорі, аби створити шумну новорічну атмосферу, котрої тут і  близько не було.

- І я вас цілую! З Новим роком.

Телефон постійно світився від сповіщень у соціальних мережах, бо друзі, та знайомі обмінювалися картинками, та привітаннями. Але, цього року зовсім було не до цього.

- …я хочу, аби ми разом всі взяли папір, та написали хоча би три пункти, що ми маємо змінити за цей рік! Цей папірець вішаємо на видне місце, аби воно було завжди перед очима! – ведуча новорічного вогника, привернула увагу на себе.

- А чому б і ні? – Дівчина взяла листок та червоний маркер, закусивши кінчик нігтя, постаралася відчути те, чого саме більше їй зараз би хотілося.

- Зовнішність… - прошепотіла Ярина пишучи на папері.

Вставши перед дзеркалом, вона водить очима зверху до низу. Волосся у неї було пшеничного кольору нижче лопаток. Сутула осанка від постійної роботи за комп’ютером. Фігура була пишна, та не дозволяла носити облягаючу одежу. А ще кривий зуб-клик, який її постійно дратував, бо на фото з правої сторони виглядала як вампір. Вона була звичайна дівчина, але у мріях хотіла стати однією з тих, що на обкладинках журналу. 

- Самотність…- дівчина прописала другий пункт.

Після закінчення дев’ятого класу, Яринка залишилася сама у великому місті, та була вимушена піти на навчання в училище. Батькам довелося переїхати в село, аби доглядати стареньких батьків, які вже ледве доживали останні роки. Ось так, шістнадцятирічна дівчина залишилася сама жити у чотирьох кімнатній квартирі в центрі великого міста. Мама приїжджала двічі на тиждень аби дати гроші на проживання та приготувати їжу на декілька днів. Можливо саме ця ситуація, допомогла Ярині бути сильною та не опускати руки, навіть у найскрутніші ситуації. Ірина - мати дівчини, вирішила, що її донька впорається, бо робити у селі їй нічого. Саме вона, всиляла віру у те, що у дівчини все вийде, бо завжди потрібно йти до кращого життя.

Після закінчення бухгалтерії, дівчина проходить курси журналіста, і саме ці курси, дають їй змогу знайти роботу у одному з популярних журналів. Після смерті дідуся та бабусі, її батьки так і залишилися в селі, бо були впевнені, що у їх доньки є все необхідне для життя.

Ярина кожного разу, прийдучи з роботи, відчувала пустоту, адже кожний день її був настільки монотонний, що втрачалося відчуття часу. І саме у цей рік потрібно завести собі того, хто буде чекати, з ким можна поговорити, вийти в люди, тобто - собаку.

Коли дівчині було п’ять років, вона прокинулася і швидесенько засунула рученята під подушку, навіть не розплющивши очі. Там було пусто, тоді Яринка з повними очима сліз вибігла у вітальню, ображаючись, що Святий Миколай залишив її без подарунка. Але у вітальні сиділа її старша сестра обіймаючи велику коробку з відкритим верхом. Соломія покликала сестру до себе та познайомила її з подарунком, рижим котом – Боні.

Боні став для дівчат вірним другом: доїдав за ними їжу, яку вони не хотіли, ходив на прогулянки, будучи на поводку. Але найбільше кохання було у Боні з Яриною, вони  навіть спали разом, той вірно чекав її з садочка, а потім зі школи. Він прожив довге  десятирічне котяче життя, та одного разу, він не прийшов уночі до Яринки, мати запевняла, що він просто стомився тому заснув на кухні. На ранок, дівчина як завжди налила у мисочку молока та поставила перед котом, але той не рухався. Це була її перша втрата, після якої вона заприсяглася, що ніколи більше не буде мати тварин, бо занадто боляче, коли їх нестає.