Глава 42. Резервна позиція

Службовий ліфт опустив нас на закриту парковку. Андрій діяв професійно: швидко відчинив двері автівки, допоміг мені сісти на заднє сидіння й акуратно закрив за мною двері. Поки машина м'яко виїжджала на вулиці міста з його ранковими заторами, я заплющив очі й просто відкинув голову на підголівник. За тонованим склом шуміло життя, до якого я зараз не мав жодного відношення.

Через пів години ми вже були в готелі. Андрій, як і обіцяв, оформив усе на своє ім’я. Мене провели через технічний вхід для VIP-гостей, тож ніхто з персоналу на ресепшені навіть не встиг підняти голови.

Люкс зустрів мене абсолютною, стерильною тишею. Ніякого борошна, ніякого гавкоту сенбернара, жодних дитячих криків чи запаху свіжої випічки. Рівні лінії, дорогі меблі, сірі стіни. Це було саме те місце, де колишній В'ячеслав Касавін почувався б, як риба у воді. Але зараз ця стерильність чомусь здалася мені не затишною, а схожою на склеп.

Я одразу пішов у душ. Довго стояв під крижаними струменями води, намагаючись змити з себе похмільний туман, запах алкоголю та той липкий сором, який оселився в грудях після перегляду ролика. Стало трохи легше. Голова прояснилася, хоча тупий біль у скронях нікуди не зник. Переодягнувшись у чистий халат, який Андрій завбачливо попросив у готелі, я замовив у номер міцну чорну каву без цукру й сів у крісло біля панорамного вікна.

Ближче до обіду в двері тихо постукали. Це був Артем. Мій головний юрист уже встиг привести себе до ладу після вчорашнього емоційного зриву: свіжа сорочка, ідеально зав'язана краватка, але в очах усе одно ховалася напруга. У руках він тримав той самий планшет і теку з документами.

— Проходь, — глухо сказав я, показуючи рукою на сусіднє крісло. — Каву будеш?

— Ні, дякую, В'ячеславе Сергійовичу. Я по справі, — Артем сів, поклавши теку на коліна. — По-перше, акції. Ранкові торги відкрилися з незначним падінням — усього на два відсотки. Як не дивно, те, що журналісти підтвердили реальність ваших стосунків з Марією, зіграло нам на руку. Інвестори таки заспокоїлися.

— А по-друге? — я зробив ковток кави, дивлячись на місто крізь скло. — По-друге, я став головним посміховиськом фейсбуку та інстаграму. Так?

Юрист важко зітхнув і поправив окуляри:

— Відео набрало вже понад два мільйони переглядів. Коментарі... специфічні. Наші конкуренти з «Тек-Груп» уже запускають приховані меми у своїх пабліках. Вони б'ють по вашому іміджу жорсткого керівника. Мовляв, якщо Касавін не може впоратися з пенсіонеркою у рибному відділі та власним собакою, то як він збирається керувати міжнародними інвестиційними фондами? Це підриває ваш авторитет на переговорах, які мають відбутися наступного тижня.

Я відчув, як усередині знову починає закипати та сама холодна, раціональна злість. Вона була набагато небезпечнішою за вчорашню п'яну хандру.

— Які у нас юридичні варіанти, Артеме? — запитав я, перевівши на нього важкий погляд. — Суд за втручання в особисте життя? Позов за наклеп? Змусити їх видалити це сміття?

— Юридично ми можемо закидати їх позовами, — кивнув Артем, відкриваючи теку. — Але це затягнеться на місяці. І кожне судове засідання лише підігріватиме інтерес преси. Журналісти виставлять себе жертвами цензури великого капіталу. Це не прибере меми й не поверне вам статус «залізного боса». Тут потрібне інше рішення. Не юридичне, а стратегічне. Нам треба повністю змінити правила гри. Перехопити ініціативу, щоб цей бруд перестав працювати проти нас.

— Змінити правила гри... — задумливо повторив я його слова, знову відвернувшись до вікна.

У голові, наче на старому комп'ютері, почали один за одним перебиратися варіанти. Мозок, очищений від алкоголю, нарешті ввімкнув свій звичний аналітичний режим. Якщо тебе б'ють твоєю ж зброєю — потрібно просто переналаштувати систему. Журналісти думали, що розмазали мене, виставивши домашнім і прирученим. Вони думали, що я ховатимусь, виправдовуватимусь або почну агресивно судитися, підтверджуючи свій страх.

Марія, дід, діти, собака... Весь цей хаос, який я впустив у свій дім, став моєю найбільшою вразливістю. Але в бізнесі є одне золоте правило: якщо ти не можеш приховати свою слабкість, ти повинен зробити з неї свою головну силу. Перетворити її на зброю, якої ніхто не чекає.

— В'ячеславе Сергійовичу? — обережно покликав Артем, бачачи, як я замовк, крутячи в пальцях порожню чашку. — У вас є якась ідея? Що ми пишемо в офіційній заяві для преси? Нам потрібно щось відповісти інвесторам уже сьогодні до вечора.

Я повільно поставив чашку на столик, підвівся і підійшов впритул до панорамного вікна. На моєму обличчі вперше за добу з'явилася легка, ледь помітна, але дуже хижа посмішка. Та сама посмішка, з якою я колись вигравав свої найважчі тендери та знищував конкурентів.

— Жодної офіційної заяви від компанії не буде, Артеме, — спокійно відповів я, не повертаючись. — Передай Андрію, щоб скасував бронювання номера на тиждень. Я залишаюся тут тільки до вечора.

— А що потім? — здивовано запитав юрист, підводячись із крісла.

— А потім ми проведемо одну дуже цікаву контратаку. Журналісти хотіли сенсації? Вони її отримають. Але грати вони будуть за моїм сценарієм. Збирай папери, Артеме. У нас мало часу, а мені потрібно зробити один дуже важливий дзвінок.

Я дістав із кишені халата свій телефон, який досі був вимкнений, і рішуче натиснув на кнопку живлення. Екран спалахнув, і на нього лавиною почали сипатися пропущені сповіщення. Але тепер мені вже не було страшно. Я точно знав, що робити далі.