Глава 41. Евакуація

Прокинувся я від того, що в моїй голові на повну потужність працював відбійний молоток. Кожен удар серця віддавався в скронях пекучим, пульсуючим болем. Очі відкривалися важко, ніби повіки склеїли суперклеєм, а в роті пересохло так, наче я три дні блукав пустелею.

Я спробував поворухнутися, але тіло затекло в глибокому шкіряному кріслі. Навколо панувала сіра, холодна напівтемрява раннього ранку. Я повільно сів, тримаючись рукою за голову, і обвів поглядом кабінет. На столі боком лежала порожня пляшка з-під віскі, навколо неї розпливлася липка темна пляма, яка безповоротно зіпсувала квартальний звіт. Разом із фізичним болем у пам'ять одразу ж лавиною повернулися події вчорашнього вечора — журналісти, відео, знущальний сміх, моє повне приниження. Хандра нікуди не зникла, вона просто стала тупою і важкою, як похмілля.

Раптом тишу приймальні розірвав якийсь шум. Я почув квапливі кроки, а вже за секунду двері мого кабінету тихо відчинилися. На порозі стояв Андрій. На відміну від учорашнього панікуючого юриста, він виглядав зібраним, хоча по його напруженому обличчю й легкому безладу в зачісці було зрозуміло, що спав він сьогодні дуже мало. Або не спав взагалі.

— В'ячеславе Сергійовичу... — тихо, майже пошепки покликав він, заходячи всередину й обережно зачиняючи за собою двері. Коли його погляд упав на майже порожню пляшку та мій пом'ятий вигляд, він важко зітхнув і підійшов ближче. — Ну й влаштували ви переполох.

— Андрію, — хрипко видавив я, навіть не намагаючись зробити вигляд, що все під контролем. Голос звучав жахливо. — Що ти тут робиш о такій ранній годині?

Помічник зупинився біля столу, тримаючи в руках ключі від машини.

— Мене підняв, Павло Петрович, — чесно зізнався Андрій, винувато опустивши очі. — Він зателефонував мені десь о четвертій ранку. Сказав, що ви не повернулися додому, на дзвінки не відповідаєте, і Марія Олександрівна місця собі не знаходить, усю ніч на кухні просиділа. Дід мені такий прожогон влаштував. Сказав: «Якщо не знайдеш мого зятя за годину — особисто під трибунал відправлю». Я одразу зрозумів, що ви в офісі. Більше вам просто ніде бути.

Згадка про діда та Марію знову підняла в моїй душі хвилю глухої роздратованості. Вони хвилюються? Тепер, коли про моє приручення знає весь інтернет? Вони підняли на ноги мого помічника, наче я якийсь недієздатний підліток, який втік із дому.

— Зрозуміло, — сухо відповів я, потерши обличчя долонями. — Дякую за службу, Андрію. Можеш бути вільний. І передай полковнику, що зі мною все гаразд.

— В'ячеславе Сергійовичу, я нікуди не піду без вас, — наполегливо, але ввічливо відповів Андрій, роблячи крок уперед. — Збирайтеся. Я приїхав, щоб забрати вас і відвезти додому.

— Ні, — різко відрізав я, і від власного голосу моя голова вибухнула новим нападом болю. — Додому я не поїду. Принаймні не зараз. Відвези мене в готель. Замов люкс на кілька днів. Мені потрібна тиша і щоб ніхто не чіпав мої мізки.

Андрій не ворухнувся. Він дивився на мене з тією особливою відданістю, за яку я його й цінував, але зараз у його очах читалося тверде переконання, що його бос робить найбільшу дурницю у своєму житті.

— В'ячеславе Сергійовичу, я вас зрозумів, — Андрій не став переконувати мене в іншому. Він занадто добре знав мій характер і розумів, що коли я в такому стані, казати мені щось це марна справа. — Якщо ви вирішили, що зараз так краще, значить, їдемо в готель.

Він зробив крок до столу, акуратно обійшов калюжу від віскі й забрав мої ключі від машини та телефон.

— Я замовлю вам люкс у готелі, оформлю все на своє ім'я, щоб не було зайвих чуток. Потім привезу вам необхідні речі та одяг. Прийдете до тями, а там вирішите, що робити далі.

Я довго дивився на стопку паперів залиту алкоголем, яка тепер здавалася мені символом мого розбитого життя, а потім ледь помітно кивнув. Спроба просто забутися з тріском провалилася, але й повертатися в той «пекельний гарнізон», де на мене чекали жалісливі погляди Марії та розпитування діда, я був не готовий. Ховатися в готелі, можливо, було не найкращим рішенням для чоловіка, але зараз це здавалося єдиним способом зберегти залишки самоконтролю.

— Добре, — я важко підвівся з крісла, і стіни кабінету на секунду хитнулися перед очима. — Вези мене звідси, Андрію. Замов номер поки що на тиждень. Я не хочу бачити нікого з них, поки сам не вирішу, як усе це виправити.

Помічник мовчки підставив мені плече, допомагаючи втримати рівновагу, і ми пішли до виходу. Залишаючи темний кабінет, я відчував лише одне: колишнього В'ячеслава Касавіна більше немає, а от ким я став тепер — мені ще тільки належало дізнатися.