Глава 40. Дурень думкою багатіє

Додому я не поїхав. Просто не зміг змусити себе вийти з офісу, спуститися в підземний паркінг і сісти за кермо. Думка про те, що мені доведеться знову переступити поріг того будинку, зараз викликала всередині лише глухий, болісний спротив. Я не хотів нікого бачити. Не мав сил вигадувати чергові виправдання, щось пояснювати діду чи дивитися в очі хлопцям та Марії. Мені потрібно було побути одному, щоб усе добре обдумати й зібрати докупи власні думки, які після цього триклятого відео розлетілися на дрібні друзки.

Марія не була наполегливою. Вона не обривала мені телефон кожні п'ять хвилин і не влаштовувала істерик. Вона лише кілька разів зателефонувала, а коли я скинув, надіслала коротке повідомлення: «Славо, все добре? Ти дуже затримуєшся. Коли ти приїдеш додому?» Я подивився на екран, де світилися ці кілька рядків, і просто перевернув телефон дисплеєм донизу нічого не відповівши. Жодного слова, жодного смайлика.

Можливо, з боку це виглядало егоїстично й неправильно, але всередині мене все кричало від образи. Мої почуття, моє ім'я, мої особисті кордони — все це потрібно було їм усім поважати! Вони не мали права так просто, крок за кроком, ліпити з мене невідомо що. Я ж пустив їх у своє життя, дав їм дах над головою, фінансову стабільність, безпеку, а натомість отримав повне руйнування власної репутації. Я став істотою, над якою тепер насміхається ледь не весь світ. Кожен мій знайомий, кожен бізнес-партнер чи конкурент сьогодні переглянув це відео. Нехай тепер і вона посидить у тиші, подумає та замислиться над своїми вчинками і над тим, до чого призвела її ця «сімейна ідилія».

Я сидів у темряві кабінету, де єдиним джерелом світла залишався тьмяний екран планшета. Я ще кілька разів подивився те злощасне відео. Знову й знову прокручував кадри, де я зафіксований у найбільш принизливих, дурних ракурсах. Дивився, як я кумедно виглядаю з тією рибою, яким жалюгідним здаюся в борошні, і як безпорадно валяюся з брудним псом. Кожен новий перегляд лише підливав оливи до вогню, поглиблюючи почуття якоїсь безвихідної хандри та відчаю. Мій ідеальний світ, який я будував роками за допомогою холодної логіки та жорсткої дисципліни, виявився картковим будинком. І змило його не кризою на ринку, а банальними побутовими плітками.

У горлі пересохло, а в голові палила лише одна нав'язлива думка. Я не знайшов кращого виходу, як просто напитися. Навіть самому собі було дивно це визнавати — я, людина, яка завжди тримала все під тотальним контролем, зараз шукав порятунку на дні пляшки. Але іншого виходу мій змучений мозок просто не бачив. І мені хотілося не просто випити для розслаблення кілька ковтків віскі, а напитися так, щоб завтра взагалі нічого не пам’ятати. Щоб ця чорна, липка пустота в голові стерла і цей день, і це відео, і цей знущальний сміх журналіста.

Я так робив лише кілька разів за все своє життя. Кожен такий випадок по пальцях можна перерахувати, і відбувалося це тільки тоді, коли траплялися дійсно серйозні, масштабні форс-мажорні обставини, які повністю вибивали ґрунт із-під ніг. Коли здавалося, що весь бізнес рушиться, або коли зраджували ті, кому вірив найбільше. От тепер ці обставини знову мене спіткали, заставши зненацька в моєму ж власному домі. А отже, рішення було прийнято: поки я остаточно не вирішу, що далі робити зі своїм життям, і як поводитися з Марією — я нап’юся.

Я підвівся, підійшов до прихованого в стіні бару й витягнув звідти пляшку міцного шотландського віскі двадцятирічної витримки. Я тримав його для особливих гостей або великих угод, але зараз мені було абсолютно байдуже. Навіть склянку брати не став. Повернувся в крісло, зірвав захисну марку, відкрутив кришку й зробив перший великий, важкий ковток прямо з горла.

Міцний алкоголь миттєво обпік горло й вогняною хвилею впав у шлунок. Я закашлявся, заплющив очі, очікуючи, поки мине цей перший різкий біль. Разом із теплом, яке почало повільно розливатися по тілу, в голову прийшла якась важка, тупа байдужість.

— Ну що, В'ячеславе Сергійовичу, за твоє нове «популярне» життя, — гірко прошепотів я в порожнечу темного кабінету й зробив другий, ще більший ковток.

Час навколо мене ніби втратив свої чіткі межі. За вікном кабінету нічне місто жило своїм звичним життям — миготіли вогні автівок, світилися вікна сусідніх хмарочосів, а я сидів один у своїй золотій клітці, повільно знищуючи пляшку. Перед очима все потроху починало розпливатися. Злість, яка ще годину тому випалювала груди, під дією алкоголю почала трансформуватися в якусь глибоку, жалюгідну жалість до самого себе.

Мені стало так прикро, так нестерпно боляче через те, як легко мене обвели навколо пальця. Я ж щиро намагався бути хорошим для них. Я купував малим іграшки, терпів армійські накази діда, мив той чортів посуд у пекарні... Я міняв себе, ламав свій характер ради того, щоб їм було комфортно в моєму будинку. І яка за це плата? Публічне приниження!

Пляшка швидко порожніла, а тверезість остаточно покидала мою голову. Думки плуталися, перескакуючи з однієї картини на іншу. Мені ввижався засуджуючий погляд мого батька, який завжди вчив мене бути сильним і ніколи не показувати своїх слабкостей. Потім перед очима спливало обличчя Марії — її теплі, сірі очі, її м'яка посмішка, коли вона витирала борошно з мого носа.

— Все це було брехнею, — п'яно переконував я сам себе, роблячи черговий ковток. — Просто гарна картинка, в яку я, як останній дурень, повірив.

Дурень думкою багатіє — саме ця стара приказка зараз якнайкраще описувала мій стан. Я навигадував собі якогось сімейного затишку, якогось нового сенсу життя, повірив, що можу бути щасливим без своїх бізнес-звітів та мільйонних контрактів. А реальність просто дала мені хорошого ляпаса, повернувши на землю й показавши моє справжнє місце в цьому новому сценарії. Я був просто інструментом, зручним гаманцем і об'єктом для насмішок.