Глава 39. Плебей

Я повільно відпустив край столу. Пальці затекли й побіліли, а в грудях розросталося щось гаряче, важке й отруйне. Злість. Дика, концентрована злість, яка випалювала зсередини залишки того тепла, що я відчував ще вранці.

Я знову навів курсор на плеєр. Натиснув пальцем, вимкнув звук повністю, щоб більше не чути цього знущального сміху, і запустив відео спочатку. Натискав на паузу, вдивлявся в кадри й відчував, як кожна секунда цього беззвучного шоу б’є по моєму самолюбству.

Ось стоп-кадр: я стою на колінах посеред заднього двору, весь спітнілий, із брудним від землі обличчям, і копаю під пильним, суворим наглядом Павла Петровича, який тицяє в мій бік пальцем.

Клік. Наступний кадр: кухня мого власного будинку, де я стою над тазом з своїми декоративними рибками і весь червоний від злості.

Клік. Я в пекарні. Весь білий від ніг до голови, обсипаний борошном, як якийсь блазень, із дурнуватою, розгубленою посмішкою на обличчі.

Клік. Я на підлозі вітальні, завалений дитячими іграшками, а два дрібних бешкетника стрибають по мені, поки я намагаюся зобразити для них космічний корабель.

І фінал — я в багнюці з брудним псом.

Я дивився на чоловіка на екрані й відчував до нього лише презирство. Хто це? Де той В'ячеслав Касавін, якого боялися конкуренти, якого поважали на міжнародних ринках, чиє слово було законом для сотень підлеглих? Його більше не було. Замість нього з екрана на мене дивився якийсь приручений, м'якотілий дурень. Плебей. Людина без гордості, яка добровільно пустила у свій стерильний, ідеально прорахований світ цей табір, цей некерований хаос.

Образа душила. Вона підіймалася з самих глибин, трансформуючись у глуху ненависть до всього, що сталося за останні тижні. Я злився на Марію з її вічними пирогами та круасанами, які затьмарили мені мізки. Злився на діда з його армійськими замашками, перед яким я чомусь звітував, наче пацан. Злився на дітей, на собаку, на це чортове кошеня... На всю цю нову «сім’ю», яка так легко, крок за кроком, розмила мої кордони й перетворила мене на посміховисько для всієї країни.

«Вони приручили тебе, як цуценя», — крутилися в голові слова журналіста.

І найгірше було те, що це виявилося правдою. Я сам дозволив собі розслабитися. Проміняв залізну бізнес-логіку на дешевий затишок. Повірив у те, що мені може подобатися це просте, приземлене життя кондитерів та пенсіонерів. Вони просто затягнули мене на своє болото, змусили грати за їхніми правилами й виставили дурнем перед усім моїм оточенням.

Я різко відклав планшет так, що екран жалібно під натиском заскрипів. Поглянув на свої руки — на них більше не було борошна, але мені здавалося, що я весь досі заляпаний цим брудом чужого, не мого життя.

Гра в «сім'ю» зайшла занадто далеко. Пора було згадати, хто я такий насправді, і повернути все на свої місця. Жорстко й безкомпромісно.