Глава 31. Наполеонівські плани.

Марія завмерла на дивані, так і не підвівшись. Її рука, яка щойно поправляла пасмо волосся, опустилася на коліна. Вона дивилася на мене кілька секунд у повній тиші, наче намагалася зрозуміти, чи я це серйозно, чи в мене просто стався тепловий удар після трьох годин на дитячому майданчику.

— Переробляємо? — повільно перепитала вона, і кутики її губ здригнулися від подиву. — Славо, ти зараз говориш про свій будинок, який виглядає як обкладинка журналу? Ти хочеш викинути стіл, який, здається, коштує, як половина моєї пекарні?

— Саме так, — я рішуче підійшов ближче й сів на широкий підлокітник дивана, активно жестикулюючи. Мене раптом так понесло, що зупинити цей потік архітектурного натхнення було вже неможливо. — Цей стіл тут, як знаряддя тортур для активних дітей. Ти бачила, як Денис ледь не вдарився об нього лобом? Жодного скла! Поставимо сюди нормальний, масивний дерев'яний стіл із дуба. Круглий, щоб ніяких гострих кутів.

Марія кліпнула очима, все ще перебуваючи в легкому шоці від мого напору. Сон її зник щойно я заговорив про ці зміни.

— А стіни? — тихо запитала вона. — Тобі ж так подобається цей шляхетний сірий графіт.

— Це не шляхетний сірий, це колір сирого бетону в недобудованому метрополітені! — відмахнувся я, дивуючись, як раніше не помічав цієї очевидної депресивності. — Перефарбуємо в якийсь теплий, кремовий або світло-бежевий. Щоб тут з'явилося сонце, навіть коли на вулиці дощ. І взагалі, давай подивимося правді в очі: хлопцям потрібна нормальна, повноцінна дитяча кімната. Не гостьова спальня, де не можна кинути м'яч, а справжній штаб. Поставимо туди двоярусне ліжко-корабель, шведську стінку, великі кошики для іграшок, щоб вони не валялися по всьому холу. І стіни там можна розмалювати космічними ракетами.

— Ракетами? — Марія нарешті не витримала й тихо засміялася, прикриваючи обличчя долонею. — Славо, ти неймовірний. Ти ще годину тому бідкався, що вони заляпали тебе цукровою ватою, а тепер будуєш для них космодром на другому поверсі?

— Я мислю стратегічно, як каже твій дід, — абсолютно серйозно відповів я, хоча всередині самого все тріпотіло від якогось дитячого захвату. — І нам потрібна нормальна спальня. Затишна, з великим ліжком, м'яким килимом, де не буде жодного натяку на гаджети чи роботу. Жодних моніторів.

Я підвівся, пройшовся вітальнею, заглядаючи в кожен куток, і мій погляд упав на Буцефала, який усе ще мирно хропів біля входу. Мій фонтан ідей забив із новою, абсолютно неконтрольованою силою.

— І знаєш, що? — я різко повернувся до Марії, тикаючи пальцем у бік пса. — Буцефалу теж потрібна власна кімната!

Марія, яка якраз збиралася зробити ковток води зі склянки на столі, закашлялася.

— Що?! Кімната для собаки? Славо, ти точно перегрівся на сонці.

— А чому б ні? — я розвів руки в боки, захищаючи свій новий мегапроект. — Подивися на цього громилу! Він же займає половину холу. Коли він розвертається, стіни дрожать. Ми виділимо йому ту невелику кімнатку на першому поверсі біля пральні. Покладемо туди величезний ортопедичний матрац, поставимо красиві миски на підставках, зробимо там окрему зону для його іграшок. Зрештою, він у нас тепер офіційний заступник полковника з безпеки, він заслужив на особистий кабінет!

Марія дивилася на мене, і в її очах тепер світилося стільки ніжності, тепла і... якогось глибокого подиву, що я на секунду замовк. Вона повільно підвелася з дивана, підійшла впритул до мене і поклала свою маленьку, прохолодну долоню мені на лоб.

— Температури наче немає, — тихо, з неймовірною теплотою прошепотіла вона, заглядаючи мені прямо в очі. — Але ти зараз говориш речі, від яких у мене серце вилітає з грудей, В’ячеславе. Ти справді готовий усе це зробити? Для нас?

Я м'яко перехопив її руку, прибираючи її від свого чола, але не випускаючи зі своєї долоні.

— Для нас, Маріє. Цей дім занадто довго був порожнім. Настав час зробити його живим.

Вона нічого не відповіла, лише міцно, довірливо стиснула мої пальці у відповідь. Мій план із фіктивних стосунків остаточно перетворювався на будівництво чогось справжнього, великого і дуже затишного.