Глава 22. Самотній вовк серед акул

Після душу перед дзеркалом у гардеробній я провів куди більше часу, ніж зазвичай. Чорний смокінг від італійського кутюр'є сидів ідеально. Я виглядав саме так, як мав виглядати успішний керівник багатомільйонної компанії. Бездоганно, мов з голочки.

Проводячи рукою по гладко вкладеному волоссю, я мимоволі згадав нещодавній «рожевий ірокез» і бруд на щоках, і куточок моїх уст піднялися  вгору. Дивно, але той абсурдний хаос тепер здавався мені куди живішим за це ідеальне відображення і невідомо чому, але подобався більше.

— Машина чекає, В’ячеславе Сергійовичу, — тихо промовив Андрій, з’явившись у дверях. Мій помічник теж змінив заляпану футболку на строгий костюм, хоча його втомлені очі й легка хрипота в голосі все ще нагадували про невтомну роботу на квітнику під наглядом полковника.

— Їдемо, — коротко кинув я, поправляючи наручний годинник. — Марія не дзвонила?

— Ні. Тільки написала, що буде на місці вчасно.

Дорогою до готелю «Гранд Рояль», де проходив прийом Ганса, я кілька разів перевіряв телефон. Жодних нових повідомлень. Вона сказала, що впорається сама, але всередині мене все одно ворушилося тривожне передчуття. Світські вечори — це не сімейна пекарня. Тут не прощають помилок у дрес-коді чи невпевнених жестів. Вони кожен твій крок розглядатимуть під мікроскопом.

Коли наш автомобіль зупинився біля центрального входу, спалахи камер журналістів миттєво засліпили очі через скло. Преси було багато — Артем не збрехав, скандальне відео все ще тримало нас у топі новин.

Я вийшов із машини. Спина рівна, на обличчі — фірмова спокійна посмішка, яку я зазвичай одягав на найважчі суди чи наради. Фотографи заклацали камерами, але я помітив, як репортери бізнес-видань одразу почали витягувати шиї, заглядаючи в салон авто за моєю спиною. Очікування сенсації буквально висіло в повітрі.

Але з машини більше ніхто не вийшов. Андрій зачинив двері, і я рушив до холу готелю один. Через що почув невдоволені оклики журналістів.

Варто було мені переступити поріг бенкетної зали, як гул голосів на мить став тихішим. Десятки очей, моїх конкурентів, інвесторів, партнерів та їхніх вишуканих дружин, миттєво скерувалися на мене. А в наступну секунду залою покотилася хвиля шепоту, схожа на шурхотіння сухого листя.

— Касавін... Дивись, він сам, — донісся до мене тихий жіночий голос праворуч, де стояла група представників одного з наших банків-партнерів.

— А де ж його наречена? — у відповідь пролунав глузливий чоловічий смішок. — Невже не зміг домовитися про ціну за вихід у світ? Я ж казав, те спростування в мережі чиста комедія для дурників.

— Просто дівчинки не існує, — єхидно підхопив молодий аналітик із конкуруючої фірми. — Слава просто вигадав казочку, щоб врятувати акції перед раундом інвестицій. Яка дешева тактика!

Я йшов крізь натовп, тримаючи спину рівно, хоча всередині гнів починав закипати з новою силою. Глузливі погляди, зверхні посмішки, оцінюючі кивки — весь цей світ, який я так ретельно вибудовував роками, зараз готовий був розірвати мене на шматки просто за те, що я прийшов без пари.

Прямо по центру зали, біля столика, стояв Ганс. Побачивши мене, німецький інвестор насупився. Його погляд виражав глибоке розчарування. Він повільно відпив шампанського, поправив окуляри й рушив мені назустріч. Його вираз обличчя не обіцяв нічого хорошого — я чітко бачив, що контракт на новий раунд інвестицій зараз тане на очах, як лід під сонцем.

— В’ячеславе, — холодно привітався Ганс, навіть не простягнувши руки. — Я бачу, ти вирішив проігнорувати моє прохання. Де твоя обраниця? Чи мені вірити тому, про що зараз шепочеться вся зала?

Я відкрив рот, щоб видати якусь нейтральну заготовку про те, що вона затримується через справи в пекарні, але розумів: це кінець. Буржуазія не вірить у затори чи побутові проблеми. Вони бачили факти: Касавін прийшов сам. Значить, Касавін брехав.

І саме в цей момент важкі дубові двері зали знову відчинилися. Шепіт за моєю спиною раптово припинився, змінившись абсолютною, приголомшеною тишею.