Глава 17. Вечеря без свідків

Ресторан «Панорама» повністю виправдовував свою назву: за панорамними вікнами розкинулося вечірнє місто залите вогнями, а десь вдалині виблискувала річка. Тут було тихо, пахло дорогим парфумом і спокоєм — повний антипод мого будинку за останні кілька днів.

Марія прийшла вчасно. Вона змінила джинси на просту, але елегантну темно-синю сукню. Жодних діамантів чи складної зачіски, але в цьому стриманому образі вона виглядала настільки органічно, що я на мить забув, про що хотів говорити.

— Тут дуже гарно, — сказала вона сідаючи навпроти. — Але після ранкової траншеї я відчуваю себе тут трохи... чужою.

— Повір, я теж, — мимохіть усміхаюся, а в середині вирує буря тривоги. — Виявилося, що тримати лопату під наглядом твого діда — це куди більший стрес, ніж переговори про мільйонні інвестиції.

Вечеря проходила легко. Ми не говорили про контракти чи відео. Питання, які останнім часом переслідують мене ледь не кожного дня. Марія розповідала про свою пекарню, про те, як важко зараз здивувати покупця бо на кожному кроці безліч подібних місць або кращих. Я запропонував їй допомогу. Вона ввічливо відмовилася. Але в той же час вона пообіцяла звернутися, якщо не зможе впоратися сама. І ми розмовляли не тому, що так треба за сценарієм, а тому, що мені справді цікаво. У її світі не було акцій, фальші чи корпоративних війн — там були реальні люди та їхні прості, зрозумілі емоції. 

— Ти дуже змінився після того дзвінка юриста, — раптом зауважила вона, відставивши келих. — Вечеря — це чудово, В’ячеславе. Але ти ж покликав мене не просто поїсти ризотто? Що сталося?

Я зітхнув. Приховувати далі не було сенсу. Якби я не відтягував головну причину нашої зустрічі, все одно потрібно було повідомити їй.

— Завтра ввечері відбудеться прийом, — почав я, дивлячись їй в очі. — Це закритий захід для моїх ключових інвесторів. Ганс, людина, від якої залежить майбутнє моєї компанії, поставив умову: він хоче бачити нас разом.

Марія завмерла. Вона не відвела погляду, але я побачив, як вона міцніше стиснула серветку. Я звернув увагу, що дівчина прикусила губу. Це виглядало так мило.

— Вони хочуть перевірити, чи ми справжні, — продовжив я. — Це буде не просто вечеря з друзями. Там будуть журналісти з ділових видань, партнери, конкуренти. Нам доведеться грати роль ідеальної пари кілька годин під прицілом камер і під постійним наглядом людей, які вміють бачити фальш на відстані кілометра.

— Ти просиш мене вийти на сцену, — тихо підсумувала вона.

— Я прошу тебе допомогти мені врятувати справу мого життя, — виправив я її. — Це останній рубіж. Якщо вони повірять нам завтра — питання про відео зникне назавжди. Ми зможемо спокійно жити далі... ну, настільки спокійно, наскільки це можливо з Буцефалом у вітальні.

Марія мовчала досить довго. Вона дивилася у вікно на місто, і я вперше відчув справжню тривогу. Що, як вона відмовиться? Що, як цей цирк їй остаточно набрид?

— Добре, — нарешті сказала вона, повернувшись до мене. — Я піду з тобою. Але за однієї умови.

— Якої? — я був готовий пообіцяти що завгодно.

— Жодних підказок у навушник і жодних підготовлених текстів. Якщо ми хочемо, щоб нам повірили, ми маємо бути собою. Тільки трохи... закоханими, ніж зазвичай.

Я взяв її за руку. Її долоня була теплою і зовсім не схожою на ті холодні рукостискання до яких я звик у бізнесі. Вона ледь напружилася і мурахи пробігли шкірою. Отже, не тільки мені дивні прояви ніжності. Здається, Марія взагалі їх не знає.

— Домовилися, — відповів я, відчуваючи, як у грудях стає трохи легше. — Тільки обіцяй, що не розкажеш інвесторам про те, як я виглядаю в рожевій піні. Моя репутація цього не витримає.

Марія розсміялася, і цей сміх був найкращим фіналом нашої вечері. А в мене в голові крутилося купа питань, які я хотів би їй поставити. Але ком в горлі не давав цього зробити. В голові постійно вертілася думка, що надмірна увага може викликати небажані надії.