Глава 10. Битва за територію

Після розмови з Марією я почувався так, ніби програв тендер, до якого готувався все життя. Кожна її фраза про «справжню сім’ю» забивала черговий цвях у труну мого звичного світу. Я повільно піднімався сходами, мріючи лише про одне: зачинитися у спальні, впасти на ліжко і провалитися в сон, де немає ні рожевої піни, ні полковників, ні божевільних контрактів.

Моя спальня завжди була моїм святилищем. Стерильний мінімалізм, приглушене світло, запах дорогої шкіри та абсолютна тиша. Я простягнув руку до сенсорної панелі, звично вимкнув світло в усьому будинку і штовхнув важкі двері.

Але замість звичного аромату свіжості мені в ніс вдарив густий запах мокрої шерсті та печива.

Я завмер на порозі. Світло від нічника вихопило картину, від якої моє серце на мить просто припинило битися. На моєму італійському ліжку, застеленому єгипетською бавовною, розпластався він, Буцефал.

Величезний сенбернар лежав на моєму ліжку немов на своїх підстилці. Його голова покоїлася на моїй улюбленій ортопедичній подушці, а лапи, на яких все ще рожевіли плями від вечірнього погрому, безсоромно розкинулися в різні боки. Собака міцно спав, видаючи звуки, що нагадували роботу несправного трактора десь у глухому селі.

— Гей! Ти що тут забув? — прошипів я, намагаючись не кричати, щоб не накликати на себе полковника. — Ану геть! Місце! Пішов звідси!

Я підійшов до ліжка і обережно штовхнув пса в бік. Буцефал навіть не ворухнувся. Він лише важко зітхнув уві сні, видихнувши на мою руку хмару теплого собачого подиху. Здавалося, він почувається тут господарем набагато більше, ніж я за всі три роки життя в цьому домі.

— Буцефал, я серйозно! — вхопив його за нашийник, намагаючись зрушити цю руду гору хутра з місця. Але центнер живої ваги, що перебуває в стадії глибокого сну, було неможливо перемістити.

Пес на мить розплющив одне око, глянув на мене з невимовним сумом, ніби запитуючи: «Чого тобі, чоловіче? Бачиш, я відпочиваю», і знову заснув, ще сильніше втиснувшись у матрац.

Я озирнувся. На підлозі біля ліжка валялися іграшкові танки близнюків і стара військова куртка діда — мабуть, залишив «для запаху», щоб пес почувався спокійніше. Отже, зробив це навмисне. Таки дід грає не за правилами і випробовує моє терпіння.

Я безсило сів у крісло навпроти, дивлячись, як моя подушка повільно просочується собачою слиною. Моя ідеальна ніч була зруйнована. Йти до Марії та з’ясовувати стосунки? Після нашої розмови на кухні це виглядало б, як скарга матусі. 

Раптом за дверима почулися важкі кроки. Двері прочинилися, і в щілині з’явилася голова Павла Петровича.

— Чого не спиш, зятю? — поцікавився він пошепки. — Буцефал уже вклався., молодець.

— Павле Петровичу, це моє ліжко... — почав було я.

— А хіба воно не в кімнаті з нареченою?  — примружився дід.

— Вона з дітьми спить, — я не хотів брати на себе відповідальність за його інфаркт і тому довелося грати за правилами Марії. — Мені місця немає.

— Правильно, до весілля ніяких зайвих рухів, — суворо пробормотів він підіймаючи пальця в гору. — Так он місце же, — вказав на ліжко. — Лягай давай, збоку примостишся. Не хвилюйся, він чистий, кожного дня його купаю. Тільки лапи не зачепи, бо спросоння може й «гавкнути» випадково. До речі, до підйому — п’ять годин. Спи, солдате.

Він зник у темряві коридору, а я залишився сидіти в кріслі відчуваючи яке воно незручне. Раніше воно слугувало, як декорація.

Глянув ще раз на Буцефала, який тепер почав ще й посмикувати лапами, мабуть, переслідуючи уві сні поштарів. Здавалося, що його зможе розбудити лише голод.

Вперше в житті В’ячеслав Касавін, людина, яка не знала поразок, здався без бою. Я дістав запасну ковдру з шафи, підстелив її на підлозі в кутку, підклав під голову згорнутий светр і вимкнув світло. Холодний паркет не давав зігрітися і неприємно тис у спину.

— Касавін, ти — геній, — прошепотів я в порожнечу. — Просто геній.