Розділ 32.2

Розплющивши очі, озираюся. Можливо, я про це пошкодую, але відступати вже пізно. Кілька секунд збираюся з думками. Попри те що страшенно хвилююся, доводиться стримувати емоції на обличчі. Не хочу лякати зайченя.

Приносять меню. Діана з такою цікавістю роздивляється картинки, що навіть прикусила язичок. Жадібно ловлю будь-яку позитивну емоцію, немов ковток свіжого повітря.

Усю ніч я металася з кутка в куток, місця собі не знаходила. Заснула тільки під ранок, і то ненадовго. Весь час думала про маму. Усередині стояв якийсь важкий клубок, який не давав спокою. На ранок не витримала — схопила телефон і зателефонувала.

Чесно кажучи, важко згадати, про що ми говорили. Здебільшого, плакали. Мама намагалася випитувати подробиці, але я не могла нічого відповісти. Емоції все перекривали. Ледве вичавила:

«Давай зустрінемося».

Зараз сиджу, і серце стукає сильніше з кожною хвилиною. Хвилююся. Як вона відреагує?

Щойно двері в кафе відчиняються, я миттєво завмираю. Час нібито зупиняється. Бачу, як мама входить, озираючись на всі боки. Поглядом мене шукає. Серце на секунду пропускає удар, а потім починає калатати так, що, здається, чути на весь зал.

Я не можу поворухнутися. Усі думки, усі слова, які я репетирувала в голові, зникли. Хвилювання зашкалює, дихання рветься.

Мама нарешті помічає мене. Пауза. Вона явно намагається осмислити те, що відбувається, поглядом ковзає між мною і Діаною. Схрестивши руки на грудях, намагаюся зберігати самовладання.

Щойно підходить до нашого столу, я встаю, і в цей момент вона стрімко кидається в мої обійми.

Мама виглядає не так, як раніше. Кроки тепер не такі тверді, як раніше. Волосся стало тоншим, а очі іноді здаються трохи затуманеними. Руки виглядають слабшими, і рухи повільніші. Сліди інфаркту, який змінив її життя.

— Юлю, як я скучила, — схлипує, притулившись тісніше. Планую відповісти, що теж, але раптом ціпенію і перестаю дихати.

Я намагаюся заспокоїти її, проводжу рукою по спині:

— Усе добре, мамо, я тут. Не плач.

— Доню, ну як же так...

— Не треба, мамо, — кажу, м'яко штовхаю до диванчика. — Сідай, — допомагаю їй влаштуватися. — Я хочу познайомити тебе з моєю дівчинкою.

Мама трохи оговтується і перемикає увагу на Діану. Я бачу, як її обличчя поступово набуває виразу легкого здивування, переплетеного з обережністю. В очах запитання, мовляв, твоя? Киваю.

— Привіт, — сипло вимовляє, трохи збентежено. — Я мама Юлі і твоя бабуся.

Діана обережно піднімає очі й відповідає:

— Привіт. Я Діана. Як ви почуваєтеся?

Мама кидає на неї злегка розгублений, але теплий погляд.

— Добре, дякую. Усе потихеньку... Ти гарна дівчинка.

Крихітка злегка червоніє від несподіваного компліменту, але посмішка стає впевненішою:

— Дякую.

— Може, спершу що-небудь замовимо, а потім продовжимо розмову? — Намагаюся трохи розрядити обстановку. Наші погляди зустрічаються, серце стискається.

Кожен бере меню в руки, і ми швидко визначаємося з вибором. Донька задоволена, їй тут подобається. Вона вже встигла гідно оцінити рівень місцевих ресторанів і закладів.

Поки чекаємо замовлення, мама ставить Діані купу запитань — про Лондон, про друзів і про те, як їй там живеться. Слухає відповіді з посмішкою, радіє кожній дрібниці. Видно, що їй приємно просто перебувати поруч з онукою.

Потім переводить погляд на мене. В очах читаю німе запитання. Вона хоче дізнатися більше, але розуміє, що зараз не час. Ми обидві знаємо, що ця розмова не для дитячих вух. Я киваю — пізніше ми обов'язково поговоримо.

Гучний звуковий сигнал телефону виводить мене з роздумів. Поглянувши на екран, бачу ім'я Захара. Миттєво холодію, усмішка на моєму обличчі зникає.

— Вибач, мені треба відповісти, — піднімаюся з-за столу і прямую до виходу. — Так?

— Де ти?

— У ресторані з мамою і Діаною.

— Коли будеш удома?

Я прикушую губу, на секунду кидаючи погляд на Діану. Крихітка сміється якомусь сказаному мамою жарту.

— За годину, — відповідаю сухо.

— Я заїду за вами.

Я прикриваю очі, відчуваючи, як роздратування наростає. Господи, який же він надокучливий.

— Захаре, не треба, — намагаюся зберегти спокій. — Ми, можливо, ще в парк підемо.

— Чекай на місці. Я скоро буду.

Усередині все вирує від невдоволення, але я не можу нічого з цим зробити. Тільки зітхаю і відповідаю:

— Добре, чекаю.

Повертаюся за стіл, відчуваючи, як погляд мами відразу впирається в мене.

— Усе гаразд?

— Так, усе добре, — відповідаю швидко, навіть занадто швидко.

Діана продовжує базікати, не помічаючи напруги. Мама киває, але я відчуваю її настороженість. Вона знає, що щось відбувається. Знає, але не наполягає на запитаннях. Поки що.