Розділ 10

Перший порив — бігти.  У голову лізуть жахливі думки, але намагаюся переконати себе, що даремно. Хто б це не був, він не стане діяти так відкрито на очах у всіх присутніх у ресторані. Мені нема чого боятися. Розумію. Але взяти себе в руки не виходить. Відступати теж пізно.

Замовляю каву. Офіціант пропонує скуштувати новий десерт, але, натягнувши ввічливу посмішку, відмовляюся. Не думаю, що зможу з'їсти хоча б шматочок.

— Юлю, радий зустрічі.

Піднімаю очі. Поруч стоїть чоловік, по якому неможливо відразу визначити вік, але він явно старший за мене. У нього густе темне волосся, охайно вкладене, без жодного натяку на сивину. Обличчя гладке, без зморшок. Він гарний, з аристократичними рисами. Постава і манери кричать, що звик до влади і контролю.

— Добрий день.

Сідає. Відкидається на спинку стільця і жестом кличе офіціанта.

— Ти щось будеш?

— Ні, дякую.

Хочеться їдко зауважити, що на "ти" ми не переходили, але чи є в цьому сенс? Я відчуваю силу, яка виходить від цього чоловіка нутром. Миттєво холодію. Такий точно може сам вирішувати, до кого і як звертатися.

Робить замовлення, потім дивиться на мене. Вивчає. Гадки не маю, що коїться в його голові, та й знати не хочу, але відчуття, немов під мікроскопом опинилася.

— Не нервуй так.

— Навіщо ви мене покликали? Що, якщо за мною продовжують стежити? Що, якщо мій чоловік дізнається?

Смілішаю і розглядаю його більш ретельно. У відповідь чорні очі знову впиваються в мене. Не витримую і першою відводжу погляд. Здаюся.

Дивлюся на чашку з кавою.

— Розслабся. Кожний столик зайнятий тими, ким потрібно. Повна посадка, Юлю. Сьогодні стороннім зайти з вулиці неможливо. У цьому місці навіть прибиральниця пройшла спеціальну підготовку.

Нова пауза б'є по вухах.

Хапаю ротом повітря, але все одно починаю задихатися. На тисячу дрібних уламків розсипаюся. До горла підкочує схлип. Уся показна хоробрість провалюється в прірву. Він мене обіграв, покірно прийняв запрошення зустрітися в людному місці, тільки ось підготувався заздалегідь. Катя сказала, що мені нічого не загрожує, але хіба можна в це вірити, дивлячись на цього чоловіка?

—  Ну що ти, красуне, не нервуй. Адже ми тепер із тобою партнери, можна сказати. Я своїх не чіпаю. Оживай, Юлю.

— Не думаю, що можна назвати нас  друзями...— Мій голос тремтить зривається. Але найгірше, що я можу зараз зробити, це показати, що злякалася. — Я навіть вашого імені не знаю.

Посміхається. Нахабно нишпорить поглядом по тілу, веде нижче. Змушує відчути сором. Хочеться прикрити груди руками, але вчасно гальмую. 

— Думаєш, воно тобі треба? Давай не будемо дурити одне одному мозок. Швидко, чітко і по суті.

Мовчу. Даю можливість продовжити. На підсвідомому рівні відчуваю, що перебивати не варто.

— Хочу почути, чому з відповіддю тягнеш. Недобре, Юлю, виходить. Люди готувалися. Довго, якісно. Що сталося, передумала?

— Ні. Я з вами поговорити хотіла.

— Ну ось я. Хотіла розмовляти — давай починай. Сміливіше, Юлю.

Голос холодний. Посмішка зовсім не доброзичлива, скоріше так для ввічливості натягнув. 

— Що вас пов'язує з моїм чоловіком?

Звучить глухо. Хотілося б просто покинути приміщення, але розумію, що опинилася в пастці.

— Дружба. Стара і міцна, але на вершині місця не вистачає, а Бєлецький гальмувати не збирається. А мені він там не потрібен. Неконтрольований він. А кожен має знати своє місце, от твоєму чоловікові доведеться нагадати.

— З ним все буде добре?

З губ зривається дурне питання. Чоловік здивовано піднімає брову, ніби не очікував такої тупості.

— А ти як думаєш?

— Я у вас питаю. Можете сміятися з мене скільки хочете, мені не звикати.

— Охолонь. Я за рахунок жінок самостверджуватися не звик. Морально Бєлецького притисне, фізично залишиться цілим і неушкодженим. Буде далі займатися бізнесом, до речі, у нього чудово ж виходить. Тож вважай, ти ще й послугу надаси. Тільки не можу зрозуміти, навіщо все це затіяла? Мене на зустріч витягла, якщо зараз соплі на кулак намотуєш? Тобі що, не все одно, що там і з ким буде далі?

Закриваю очі. Мене штормить. Підкидає на хвилях сумнівів і несе глибоко в темну безодню відчаю. Розумію, що ще можу відмовитися, але що тоді буде далі? Повернення до жалюгідного життя? Сльози і біль? І як довго це триватиме? Вічність?

Набираюсь сміливості продовжити.

— Ви ж знаєте, що вони зі мною зроблять?

— Знаю і пропоную тобі угоду. Вельми вигідну. Під мій захист підеш. Приставлю хлопців на перший час, якщо буде потрібно.  Грошима теж не скривджу, звісно.

Дівчатка запрошую вас у чудову новинку.

https://booknet.ua/book/spadkomec-dlya-chudoviska-b427282