Розділ 9

— Принцесо, ти щось загубила?

Підвіска, прикрашена дорогоцінним камінням, з шумом випадає з рук. Шкода ж, така красива. За те, що зловили на гарячому, сорому не відчуваю. Занадто багато іншого, витає в повітрі, що і без того жалить болючіше... гостріше.

Зачиняю сейф. Судомно ковтаю повітря, відчуваючи пекельне печіння в грудях. Підіймати очі зовсім не хочеться. Але і довго робити вигляд, що я просто зливаюся з інтер'єром, не можу.

Хочеться запитати, що він тут забув, але вчасно зупиняюся. Злити чоловіка ні до чого. І не тому, що боюся — ні, просто потрібно приспати пильність.

— Я не думала, що ти сьогодні повернешся, — відвертаюся до вікна, максимально випрямляючи плечі.

Намагаюся відсторонитися від непотрібних думок, які наполегливо лізуть в голову. Але хіба це можливо в його присутності? Головне тепер — не вигадувати собі зайвого. В черговий раз.

— Знову багато думаєш, принцесо. Повторюю питання: що ти тут забула?

— Вибираю прикраси на відкриття центру. Я б із задоволенням залишилася вдома, але хіба у мене є вибір?

Брешу. Причому дуже правдоподібно. Білецький дивиться пильно, навіть очі трохи звужує. Потім заспокоюється, тому що знає, що не підкорятися батькові я б не наважилася. Все своє життя покірно схиляла голову спочатку перед ним, потім перед чоловіком. Намагалася догодити всім і кожному. Тиха, слухняна, скромна і, напевно, до неймовірного нудна. Прісна і несмачна... хороша дівчинка. Тільки один раз захотіла щось для себе, а тепер розплачуюся за це роками.

Може, тому у нас нічого не вийшло? Вона ж не така. Вона яскрава, жива. Йому ж із нею добре, правда? Напевно, я мазохістка, тому що мені справді цікаво. Цікаво, яким може бути цей чоловік поруч з коханою жінкою. Але не думаю, що коли-небудь дізнаюся.

— Вибрала?

— Ні.

Лунаю глухо. Продовжувати розмову не хочу, але, здається, Білецькому, як завжди, наплювати на мої бажання. Всередині розгорається полум'я, але потрібно грати роль до кінця.

Проковтнувши, піднімаю голову.

— Хочеш відвідати ювелірний?

Думаєш, я без тебе не додумалася б, якби хотіла?

Наскільки ж дурною я виглядаю в його очах?

— Ой, та досить, ти нещодавно і так сильно витратився.

— Не зрозумів.

Градус підвищується.

Різко завмираю. Чорт, Юля. Ну от хто тебе за язик тягнув? Борюся з імпульсивним поривом у той самий момент зірватися з місця. Мені б закрити тему, але язик ніби живе своїм окремим життям.

— Все ти зрозумів.

Ловлю на собі погляд і відвертаюся. Роблю крок у бік дверей, але Захар перекрив прохід. Як би мені не хотілося зараз втекти, навряд чи вийде. Легше зрушити гору, ніж мого чоловіка. Розумію, що ця людина зовсім не звикла до відмов. Напевно, моя поведінка для нього в дивину. Але вдіяти із собою нічого не можу.

— Відійди.

— Юля, я поставив питання.

— Я тобі теж начебто відповіла. Пропусти.

Навіть з місця не зрушив. Досить передбачувано. Хочеться з розбігу влетіти в стіну, тому що сил на чергову сутичку просто не залишилося. Та й не хотілося б. Для нього це нічого не означає, а я раз за разом буду збирати себе по шматочках. Важко зовсім не думати, скільки я зробила помилок за весь цей час, але варто хоча б спробувати. Натягую маску байдужості, але не думаю, що вийшло правдоподібно.

— Юля.

Вимогливі нотки б'ють по й так розпеченій нервовій системі. Хитаю головою у відповідь. Щоб відволіктися, обводжу кімнату поглядом. Дивлюся куди завгодно, тільки не на нього. Злюся ще сильніше. Тому що не хотіла провокувати.

— Юля, подивися на мене.

Його голос звучить більш м'яко, майже ніжно, але це оманлива ніжність. Я знаю, що за нею ховається... Метод батога і пряника зі мною більше не спрацює. Подорослішала. Рожеві окуляри давно тріснули, і я хруст скла на зубах відчула.

— Чого ти хочеш, Захар? Подобається знущатися з мене? Тільки давай цього разу швиденько, окей?

— Швиденько я тільки можу розкласти тебе на цьому столі, люба. Я слухаю.

Закочую очі. Знаю, що зіскочити з теми не вийде. Судячи з того, який зацікавлений погляд кидає в мій бік, Білецький не відступить.

— У Єви запитай.

Здивування спалахує на дні очей. Ну звичайно, я ж ніколи не промовляла  це ім'я в нашому домі. Особливо при ньому. Здавалося, що якщо так буде і далі, її образ зтліє, розчиниться.

— Так, Білецький, твоя коханка дуже щідра на подробиці вашого особистого життя. Хіба що тільки без прямих ефірів, але вона компенсує спільними фотографіями, тож вважай, я з вами від самого початку. Ти дав мій номер? 

На ідеально вродливому обличчі відобразилося спочатку збентеження, потім злість. Пригнічуюча тиша запанувала в кімнаті, притискаючи до підлоги не тільки мене. Тільки зараз розумію, що він не знав про це. Ні, він розумів, звісно, що я знала про неї, але, скоріш за все, думав, що просто вигадала міфічний образ без будь-яких подробиць.