Розділ 1

Сиджу на кухні, загорнувшись у теплий плед. Світанок вже близько, але чоловіка знову немає. Ноги мерзнуть. Притягаю їх ближче до себе, намагаючись зігрітися.

Ці жалюгідні ночі стали вже звичними.

Він не скаже, де був, і я не запитаю. Ми обидва знаємо відповіді на питання, які ніколи не задамо один одному. І ця мовчанка вбиває більше, ніж будь-які слова.

Чайник закипів. Наливаю собі чашку зеленого чаю і прикушую губу. Мене штормить від образи, болю і ревнощів.

Шлюб за домовленістю. Звучить, наче з минулого століття... Але для мене це реальність. Батько наполіг, я погодилася.

Думала, що зможу впоратися..

Я знала, на що йшла. Знала, що він мене не кохає. Захар ніколи не приховував своєї байдужості. Але останнім часом щось змінилося. Здавалося, він став м’якшим, уважнішим. Можливо, я помилялася. Можливо, мені просто хотілося вірити в краще.

У цей момент на мій телефон приходить повідомлення. 

Номер не записаний, але я і так знаю його напам'ять. 

Це знову Єва. 

Коханка мого чоловіка і його єдине кохання. 

Вона була до мене, під час мене і, впевнена, після теж буде. 

Відкриваю повідомлення на автоматі. 

Я вже звикла до такого. 

 Вона почала писати мені з першої шлюбної ночі. 

«Гарний браслет, правда?»

І фото браслета. На фоні постаті мого чоловіка, який розмовляє телефоном у її квартирі. 

Зітхнувши, підношу чашку до губ і роблю ковток. Гарячий чай обпікає, але я навіть не помічаю болю.

Яка ж я дурна…

Чому я дозволила собі повірити в щастя? Навіщо створювала ілюзії, що його холодне серце раптом розтопиться? Ми ж ніколи не були близькі. Все наше сімейне життя — маскарад для інших.

Чому я так безглуздо продовжую чекати?

Знову підношу чашку з чаєм до губ, але він вже охолов. Як і мої почуття. Принаймні, сподіваюсь на це... Напевно, я повинна була здатися раніше, прийняти реальність, але десь глибоко всередині мене все ще тліла надія.

Потрібно щось змінювати. Так тривати більше не може. Я встаю, ставлю чашку в раковину і рішуче випрямляю спину. Проходжу в кімнату і починаю збирати свої речі. Кожен рух дається важко, ніби повітря в кімнаті стало густим і в’язким. Ящик за ящиком акуратно складаю одяг, косметику, книги — все, що стало частиною мого життя тут. Серце важко б’ється в грудях, а на очі навертаються сльози.

Зупиняюсь на мить, присідаю на край ліжка і дивлюся на стіну, де висить наше весільне фото. Фальшиві усмішки, як і все, що було в нашому шлюбі...

Спогади атакують з жахливою силою. Я була дев’ятнадцятирічною дурепою, повною надій і мрій. Закохалася в нього з першого погляду. Пам’ятаю, як він вперше прийшов до нас додому — високий, красивий, впевнений у собі…

Серце завмерло, а потім забилося як навіжене. З того моменту я не могла думати ні про кого іншого.

Кожен раз, коли Захар приїжджав, потайки підглядала за ним, намагаючись запам’ятати кожну  рису, кожен жест. Наївно вірила, що одного дня він мене помітить, відчує те саме, що і я...

Він завжди був ввічливий зі мною, але ніколи не давав приводу для надії. Пам’ятаю, як червоніла і губилася, коли він звертався до мене, як старалася виглядати краще, здаватися розумнішою.

Мій батько знав про мої почуття, та ніколи не говорив про це вголос. Він, здається, підтримував моє захоплення, сподіваючись, що все це переросте у щось більше. І коли запропонував цей домовлений шлюб, я, незважаючи на все, погодилася, думаючи, що це шанс. Шанс стати ближче до нього, шанс на власне щастя.

Але реальність виявилася жорстокою. Шлюб став для нього лише формальністю, а я — тягарем. Чоловік ніколи не приховував свого ставлення до мене і кожного дня нагадував, що цей союз — не більше, ніж угода.

Змахую сльози і піднімаюся з ліжка. Тепер я розумію, наскільки наївною була, вірячи в чудо.

Дихання частішає, закриваю очі, намагаючись заспокоїтися. В глибині душі я знаю, що це рішення — правильне. Немає сенсу більше жити в ілюзіях і обмані, чіплятися за порожню надію. Мені потрібно рухатися далі.

Беру валізу, залишаючи інші речі на потім. Зараз головне — піти звідси якомога швидше.

Валіза важка, але я вперто тягну її до машини. Сідаю за кермо і заводжу двигун. Виїжджаю з двору і спрямовуюся до виїзду з поселення. Наш будинок знаходиться в елітному селищі з охороною і шлагбаумом на в’їзді.

Мені тут ніколи не подобалося. Занадто пафосно, але чоловік наполіг.

Вже під’їжджаючи, помічаю охоронця, який жестом просить мене зупинитися.

Зупиняюся і опускаю скло, щоб поговорити з охоронцем.

— Доброго ранку, — кажу, намагаючись зберігати спокій. — Я виїжджаю, відкрийте, будь ласка.

Хлопець  дивиться на мене з певним сумнівом.

— Вибачте, але я не можу вас пропустити.

— В сенсі не можете? Чому?