Глава 2

На вулиці пізня осінь, тому незважаючи на те що всього шоста вечора, навколо вже непроглядна темрява. Фари розсікають темряву, темні силуети дерев миготять за вікном. Дорога назад займає набагато менше часу всього лише з однієї причини. Мене висаджують не доїхавши до міста. Як і обіцяли. На десятому кілометрі. Це був не жарт. 
 
- Сама вийдеш або допомогти? - звужуються очі Іллі і між порожньою трасою в темряві і теплим салоном автомобіля я роблю вибір на користь першого. 
 
Тому що це позбавить мене від передування в одному закритому просторі з цим  неприємнним чоловіком і його слизьким поглядом. 

Я чомусь впевнена, якби не наказ Едуарда Валентиновича, цей вечір закінчився б по-іншому. Кожен його жарт, слово, погляд - все говорить про те, що він не проти довести серйозність ситуації зовсім іншими методами. 
 
Я швидко вискакую з салону, не забувши свою сумочку. Молюся лише про те, щоб батарея на телефоні не розрядилася. Думати про те, що цей моторошний тип Едуард Валентинович практично хоче обікрасти мене, відібрати компанію батька, зараз немає сил. Спочатку потрібно дістатися до будинку, а потім шукати виходи із ситуації. 
 
Компанія - це друга дитина тата і в пам'ять про нього я збираюся зберегти її. Ну і звичайно ж жити на щось треба. 
 
Кілька місяців тому батько, потураючи моїм бажанням, виділив мені невелику суму для розвитку власного бізнесу. Я загорілася ідеєю виробництва власної лінійки косметики для догляду за волоссям і тілом, але проект поки на початковій стадії. Ми тестуємо різні формули продукції, близько року знадобиться на запуск і невідомо як піде. 
 
Сльози котилися по щоках. Від безсилля, від горя, що звалилося на мене, від проблем, що припечатали до землі бетонною плитою. Машина викрадачів блиснула фарами, зі скрипом шин зірвалася з місця і помчала, залишаючи мене одну посеред безлюдної траси. 
 
Десь вдалині замаячив ліхтарний стовп. Я озирнулася: по обидва боки дороги густа лісопосадка. Було страшно. Але залишатися на відкритій ділянці дороги не найкраща ідея. Невідомо хто попадеться на шляху. Тому я юркаю за дерева. Серце злякано тремтить у грудях. Навколо непроглядна темрява. І телефоном освычувати дорогу теж страшно. Помітять. 
 
Я не знаю кому дзвонити. Кого просити про допомогу. В одному Едуард Валентинович не збрехав - у нас не було родичів з якими ми підтримували зв'язок. Батько взагалі був складною людиною, крім бізнесу і мого благополуччя його нічого не цікавило.

Номери телефону нового начальника охорони у мене немає. Я приїхала в країну три дні тому. Новина про смерть батька застала мене на навчанні. Я абсолютно безпорадна. 
 
Я пробиралася по чагарниках, йшла на світло. Знімаю блокування з телефону. Всього сім відсотків зарядки. Від усвідомлення цього на мене накочує відчуття приреченості. Найкраще почекати коли по дорозі проїде рейсовий автобус. Тут же їздять автобуси? Це найбезпечніший варіант. Ось попереду, де горів той самий ліхтар, навіть зупинка є. 
 
Я радісно быжу до неї. Але залишаюся в тіні. Ще раз перебираю в голові кого можна попросити за мною приїхати. Всы з ким я зараз спілкуюся живуть за кордоном. Після школи тато відправив мене в Англію і я втратила зв'язок зі старими знайомими. 
 
Несподівана думка приходить в голову. Тимур. Від одного спогада про цього чоловіка на обличчі з'являється рум'янець. Це партнер батька. Єдина людина, якій він довіряв. А ще я багато років потайки в нього закохана. Він старший за мене і звичайно ж в мою сторону жодного разу навіть не дивився. Зате я таємно зітхала по ньому і шалено ревнувала коли він з'являвся з черговою красунею на прийомах в нашому домі. 
 
Його номер я стягнула у тата. Не знаю навіщо. Просто душу грів той факт, що у мене є маленька ниточка, яка пов'язує з ним. 
 
Я роблю кілька глибоких вдихів, збираюся з силами, але раптово чуються якісь голоси. Чоловічі. І я як справжня боягузка ховаюся в кущах і боюся навіть поворухнутися. 
 
Чоловіки не тверезі. Вони щось бурхливо обговорюють, штовхають один одного. Я напружуюся. Молюся, щоб вони швидше зникли. Але вони засіли тут намертво. Дзвін розбитої пляшки. Гул мотора. Доводиться відійти подалі від дороги, де не буде видно світла від мобільного телефону. Я на грані істерики. Тремтячими пальцями тисну на виклик і підношу трубку до вуха. 
 
Гудок. Ще один. А мене трясе так, немов я стою в літній сукні посеред лісу взимку. 
 
Ще гудок. 
 
- Будь ласка, візьми слухавку, прошу. 
 
Сльози стікають по щоках. Навколо нічого не видно. Десь почувся гавкіт собак. Холодно. Страшно. 
 
- Так, - гаркає Тимур в телефон і я підстрибую від несподіванки. - Алло? Говоріть! 
 
Я дихаю в трубку часто-часто. Слова застряють в горлі. Хвиля щастя і полегшення затоплює мене. 
 
- Якщо і далі збираєтеся мовчати, то без мене, - звучить роздратоване. 
 
- Тимур? Це Соня, - тремтячим голосом вимовляю я. 
 
- Яка Соня? 
 
- Озерова. 
 
- Соня? - тепер його голос звучить здивовано. - Ти як? Все добре? Я не бачив тебе на поминках. 
 
- Допоможи мені. Я не знаю де я. Мене ... мене вкрали, а потім вивезли кудись і ... 
 
Я не можу договорити. Схлипи мимоволі вириваються з мого горла. 
 
- Де ти зараз? Поруч з тобою хтось є? Ти в порядку? - стривожено питає він. - Софія, ти тут? 
 
- Так-так. Я не знаю де я. Він сказав щоб мене на десятому кілометрі висадили. Десь недалеко від міста. Тут зупинка. І мені так страшно. Там п'яні люди. І собаки гавкають. І темно, - проривається гребля мовчання. - І телефон майже сів, - придушено плачу я. 
 
- Я зрозумів. Не йди нікуди звідти. Жди біля зупинки. Я вже їду. 
 
- Дякую, - ще один схлип. - Не відключайся, добре? Поговори зі мною поки не сів телефон. Тут так темно.
 
- Софія, послухай, ти зараз відключитш телефон. 
 
Мені хочеться заперечити. Я хочу слухати його заспокійливий голос. Не хочу скидати виклик. 
 
- Включиш через півгодини. І набереш мене. Якщо я не доберуся до цього часу - знову виключиш його і почекаєш ще хвилин п'ятнадцять. Я не знайду тебе без зв'язку посеред траси в темряві. Малюк, зроби як я кажу, добре? - він говорить м'яко, але в кожному його слові чується напруга. 
 
- Добре. Тільки швидше, прошу.