Епілог. «Наше справжнє побачення»

Минуло пів року.

Мій блог знову змінився.

Тільки тепер я більше не писала поради про кохання, ніби була експертом у тому, чого сама ніколи не відчувала.

Я просто розповідала історії.

Про побачення.

Про незручні моменти.

Про сварки.

Про примирення.

Про те, як іноді люди можуть дратувати одне одного до божевілля, а через п'ять хвилин сидіти поруч і сміятися.

І, звичайно, про Теодора.

Хоча він постійно заперечував, що йому подобається бути героєм мого блогу.

— Ти знову мене виставила ідіотом, — сказав він, дивлячись у телефон.

— Ти сам упав із лавки.

— Це був невдалий момент.

— Саме тому він і потрапив у відео.

— Елеонора.

— Теодоре.

Він подивився на мене.

Я не витримала й засміялася.

— Іди сюди.

Він сів поруч.

Я притулилася до нього.

На телефоні тим часом продовжували з'являтися коментарі.

«Коли вже весілля?»

Я прочитала й показала йому.

— Що відповісти?

Теодор навіть не задумався.

— «Коли Елеонора перестане виставляти мене в TikTok».

— Тобто ніколи?

— Саме так.

Я засміялася.

Потім відклала телефон.

Цього разу мені не хотілося знімати.

Не хотілося фотографувати.

Не хотілося думати про перегляди.

Я просто хотіла запам'ятати цей вечір.

Теодор узяв мене за руку.

— Підемо?

— Куди?

— На побачення.

Я усміхнулася.

— Яке за рахунком?

Він подумав.

— Після сьомого я перестав рахувати.

— Правильно.

Ми пішли вперед.

І я раптом зрозуміла, що колись дуже боялася, що наша історія закінчиться разом із челенджем.

А тепер знала: найкраще в ній почалося саме після нього.

Бо перші сім побачень були вигаданими.

А всі наступні — нашими.

Без камер.

Без сценарію.

Без правил.

Просто ми.

Я стиснула його руку.

— Теодоре?

— Мм?

— Дякую, що тоді погодився.

Він усміхнувся.

— Я б погодився ще сто разів.

— Навіть якби знав, чим усе закінчиться?

Він подивився на мене.

— Особливо якби знав.

Я усміхнулася.

І ми пішли далі.

Бо іноді найкращі історії починаються з брехні, яку вигадали для всіх.

А закінчуються правдою, яку залишають тільки для двох.