Розділ 20. «Без сценарію»

Наступного дня я прийшла на наше місце раніше.

Те саме кафе, з якого колись усе почалося.

Тут я вперше запропонувала Теодору фіктивні стосунки. Тут ми вперше посварилися через каву. Тут він уперше змусив мене сміятися тоді, коли я зовсім не хотіла.

А тепер я сиділа за нашим столиком і чекала його.

Без камери.

Без штатива.

Без телефону в руках.

Просто чекала.

Двері відчинилися.

Теодор зайшов.

Побачив мене й одразу підійшов.

— Привіт.

— Привіт.

Він сів навпроти.

Кілька секунд ми мовчали.

Потім він поклав переді мною маленький конверт.

— Що це?

— Відкрий.

Я дістала з конверта стару фотографію.

Ту саму.

Але цього разу на звороті був ще один напис.

«Я побачив її вперше й одразу зрозумів, що хочу колись почути, як вона сміється поруч зі мною».

Я провела пальцями по напису.

— Ти написав це тоді?

— Так.

— Чому не показав?

— Бо боявся, що ти подумаєш, ніби я все спланував.

Я підняла очі.

— А ти спланував?

— Ні.

Він усміхнувся.

— Єдине, що я планував, — знайти привід познайомитися.

— І знайшов.

— Найкращий у моєму житті.

Я відчула, як на очі навертаються сльози.

— Я дуже на тебе злилася.

— Знаю.

— І досі трохи злюся.

— Це теж знаю.

— Але я більше не хочу тікати.

Він подивився на мене.

— Я теж.

Я простягнула руку через стіл.

Він одразу взяв її.

— Тоді давай домовимося.

— Про що?

— Відтепер ніяких фіктивних стосунків.

— Згоден.

— Ніяких секретів.

— Згоден.

— Ніяких побачень заради переглядів.

Він усміхнувся.

— А якщо я просто хочу запросити тебе на побачення?

Я теж усміхнулася.

— Тоді це буде справжнє побачення.

— Домовилися.

Через тиждень я знову сіла перед камерою.

Цього разу без красивого сценарію.

Без підготовленого тексту.

Я просто натиснула запис.

— Я довго думала, чи варто знімати це відео.

Я усміхнулася.

— Але ви були зі мною всі ці сім побачень. Тому я хочу розповісти вам правду.

Я зробила паузу.

— Челендж закінчився.

За кадром почувся голос Теодора:

— Нарешті.

Я засміялася.

— Так. Нарешті.

Він з'явився в кадрі й сів поруч.

Коментарі почали з'являтися ще до того, як ми закінчили запис.

«ВИ РАЗОМ?!»

«Я ЗНАЛА!»

«ВОНИ ПОВЕРНУЛИСЯ!»

«ЦЕ НЕ ФІКТИВНІ СТОСУНКИ?»

Я подивилася на Теодора.

Він подивився на мене.

— Ну? — тихо запитав він.

Я усміхнулася в камеру.

— Ні. Більше ні.

Теодор узяв мене за руку.

— Тепер усе по-справжньому.

Я притулилася до його плеча.

— І знаєте, що найсмішніше?

— Що? — запитав він.

— Я створила блог про стосунки, хоча сама ніколи не була закохана.

— А потім закохалася через власний блог.

— Саме так.

Теодор нахилився до мене.

— Гарна історія.

— Ще не кінець.

— А який буде кінець?

Я подивилася прямо в камеру.

— Не знаю.

Потім вимкнула запис.

Увечері ми сиділи на сходах біля університету.

Без камер.

Без підписників.

Без коментарів.

Просто удвох.

Теодор тримав мене за руку.

— Ти шкодуєш?

— Про що?

— Про той день, коли запропонувала мені фіктивні стосунки.

Я подумала.

— Ні.

— Навіть після всього?

— Навіть після всього.

Він усміхнувся.

— Я теж.

Я поклала голову йому на плече.

Колись я думала, що кохання — це щось, що можна придумати.

Написати.

Зняти.

Показати людям.

А тепер я знала: справжнє кохання починається саме тоді, коли камера вимикається.

Коли ніхто не дивиться.

Коли не потрібно грати роль.

Коли ти можеш просто бути собою.

Я підняла голову й подивилася на Теодора.

— Знаєш, що я зрозуміла?

— Що?

— Ми почали з фіктивного побачення.

— Так.

— Потім було сім побачень.

— Так.

— А тепер я хочу, щоб їх було сімдесят.

Він засміявся.

— Сімдесят?

— Мінімум.

— Тоді нам доведеться дуже багато гуляти.

— Я готова.

Він поцілував мене в чоло.

— Я теж.

І я усміхнулася.

Бо наша історія більше не мала сценарію.

І саме тому вона стала справжньою.