Розділ 19. «Розмова, якої я боялася»

Я не знала, кому подзвонити.

У голові було стільки всього, що думки просто змішалися в одну суцільну кашу.

Теодор.

Його таємниця.

Моя недовіра.

Наше відео.

Коментарі.

І те дивне повідомлення, яке він залишив після фотографії з братом.

Я сиділа на краю ліжка й уже втретє відкривала чат із братом.

Едмунд.

Так його звали.

Моєму братові завжди пасувало це ім'я. Серйозне, трохи старомодне, але саме таке, яке змушувало його виглядати старшим навіть тоді, коли він просто сидів у домашній футболці й їв пластівці.

Я написала:

«Ти не спиш?»

Відповідь прийшла майже одразу.

«Ні. Щось сталося?»

Я довго дивилася на екран.

Потім написала:

«Мені потрібна твоя допомога.»

За хвилину він уже стояв у дверях моєї кімнати.

— Ти могла просто сказати, що хочеш поговорити.

— Я не знала, як.

Едмунд сів поруч.

— Про Теодора?

Я підняла голову.

— Звідки ти знаєш?

— Сестро, ти останні кілька днів дивишся на телефон так, ніби він особисто зруйнував тобі життя.

Я не втрималася й засміялася.

— Дуже підтримав.

— Я стараюся.

Я витерла очі.

— Він приховав від мене одну річ.

— Яку?

Я розповіла йому все.

Про те, що Теодор знав про мене ще до челенджу.

Про стару фотографію.

Про записку.

Про те, що він давно читав мій блог.

Едмунд слухав мовчки.

Коли я закінчила, він кілька секунд дивився перед собою.

— І ти думаєш, що він тебе обманював?

— Я не знаю.

— А ти думаєш, що він тебе любить?

Я замовкла.

— Так.

— Тоді проблема не в тому, що він закохався в тебе раніше.

— А в чому?

— У тому, що він не сказав правду.

Я кивнула.

— Саме так.

Едмунд подивився на мене.

— Тоді поговори з ним.

— Я боюся.

— Чого?

— Що почую щось, після чого вже нічого не виправиш.

Він зітхнув.

— Елеоноро, іноді правда не руйнує стосунки. Вона просто показує, чи були вони справжніми.

Я подивилася на нього.

— Ти коли став таким розумним?

— Коли в тебе з'явилися проблеми.

— Дуже зручно.

Він усміхнувся.

— Я твій старший брат. Це моя робота.

Але я все одно не наважилася поговорити з Теодором того вечора.

Замість цього ми пішли до батьків.

Мама одразу зрозуміла, що щось не так.

— Елеоноро, ти чому така сумна?

— Я не сумна.

Едмунд сів за стіл.

— Вона закохалася.

Я повернулася до нього.

— Едмунде!

— Що? Вони все одно дізнаються.

Тато засміявся.

— Нарешті хоч щось цікаве.

— Тату!

Мама подивилася на мене вже серйозніше.

— Це через того хлопця з блогу?

Я кивнула.

— Теодора?

Я знову кивнула.

І розповіла їм усе.

Мама слухала дуже уважно.

Коли я закінчила, вона взяла мене за руку.

— Доню, ти не можеш побудувати стосунки без довіри.

— Я знаю.

— Але й не можеш вимагати, щоб людина ніколи не боялася помилитися.

Я подивилася на неї.

— Ти думаєш, мені варто його пробачити?

Мама усміхнулася.

— Я думаю, ти сама маєш вирішити.

Тато, який до цього мовчав, нарешті сказав:

— А якщо він справді тебе любить, нехай доведе це не словами.

Я здивовано подивилася на нього.

— Як?

— Чесністю.

Едмунд кивнув.

— І без камер.

Я засміялася.

— Ви всі проти мого блогу?

— Ні, — сказав тато. — Ми проти того, щоб твоє життя стало контентом.

Ці слова змусили мене замислитися.

Бо він мав рацію.

Я так довго намагалася показати людям свою історію, що забула: деякі моменти не повинні належати всім.

Деякі залишаються тільки між двома людьми.

Коли я повернулася до кімнати, телефон знову завібрував.

Теодор:

«Можемо поговорити?»

Я подивилася на повідомлення.

Потім написала:

«Так.»

Відповідь прийшла одразу.

«Завтра?»

Я усміхнулася.

«Завтра. Але без камер.»

Три крапки з'явилися майже миттєво.

«Тільки ти і я.»

Я поклала телефон поруч.

І вперше за останні дні мені стало трохи легше.

Бо я більше не хотіла влаштовувати сьоме побачення.

Не хотіла знімати красиве відео.

Не хотіла доводити підписникам, що ми щасливі.

Я хотіла просто сісти навпроти Теодора і почути правду.

А потім вирішити, чи зможемо ми написати наступний розділ уже без жодного сценарію.