Розділ 18. «Без сценарію»

Я думала, що після сьомого побачення найважче вже позаду.

Помилялася.

Найважче почалося саме тоді, коли між нами більше не залишилося жодного сценарію.

Ми сиділи в машині біля мого будинку й уже хвилин десять майже не розмовляли.

Теодор дивився вперед, стискаючи кермо.

Я дивилася у вікно.

Між нами лежало те саме мовчання, яке ще кілька днів тому здавалося неможливим.

— Ти серйозно думаєш, що я весь цей час використовував тебе? — нарешті запитав він.

— Я не знаю, що думати.

— Я ж пояснив тобі.

— Не все!

Я повернулася до нього.

— Ти приховав від мене, що знав про мене ще до челенджу. Ти читав мій блог, знав про мене купу речей і просто мовчав!

— Бо боявся тебе втратити.

— А я тепер маю тобі за це подякувати?

— Я не цього хочу!

— А чого ти хочеш, Теодоре?

Він замовк.

Я відчула, як у мене починають тремтіти руки.

— Ти хотів бути поруч? Добре. Ти отримав цей шанс. Але ти міг сказати правду.

— Я закохався в тебе, Елеонора.

— І саме тому все це стало ще гірше!

Він подивився на мене так, ніби мої слова справді його поранили.

Але я вже не могла зупинитися.

— Може, все це й було грою.

— Не кажи так.

— А що мені казати?

— Правду.

Я гірко усміхнулася.

— Правду?

Я відкрила дверцята машини.

— Добре. Моя правда в тому, що я більше не знаю, де закінчувалася гра і починалося справжнє.

— Елеонора…

— Мені треба піти.

Я вийшла з машини.

Він не зупинив мене.

І саме це чомусь боліло найбільше.

Удома я одразу поставила телефон на штатив.

Не тому, що хотіла знімати.

Просто я не знала, куди подіти всі емоції.

Я сіла перед камерою.

Кілька секунд дивилася на екран.

Потім натиснула запис.

— Я не знаю, як це сказати красиво, — почала я. — Тому скажу як є.

Я ковтнула.

— Ми з Теодором більше не разом.

Мені було важко вимовити ці слова.

— Я знаю, що багато хто чекав продовження. Ви дивилися наші побачення, підтримували нас, жартували в коментарях. Але зараз я не можу продовжувати робити вигляд, що все прекрасно.

Я опустила очі.

— Можливо, я просто занадто повірила в цю історію. Можливо, ми обоє забули, з чого все почалося.

Я витерла сльозу.

— І якщо чесно… зараз мені здається, що все це було лише грою.

Я вимкнула камеру.

Не передивлялася.

Не редагувала.

Просто опублікувала.

За кілька хвилин телефон почав шаленіти.

Коментарі сипалися один за одним.

«ЩО СТАЛОСЯ?»

«Елеонора, ви ж учора були разом!»

«Ні, я не приймаю цей фінал!»

«Теодор щось зробив?»

«Скажи правду!»

«Це піар-хід?»

«Ви розійшлися через його секрет?»

Я читала.

Один за одним.

Спочатку мовчала.

Потім почала відповідати.

На коментар «Ти його більше не кохаєш?» я написала:

«Кохати людину й довіряти їй — не завжди одне й те саме.»

На «Поверни його!»:

«Я не можу повернути те, що ще сама не зрозуміла.»

А на коментар:

«Ви ж були найкращою парою!»

Я довго дивилася на екран.

Потім написала:

«Ми були справжніми. Просто іноді справжні люди теж сваряться.»

Я вже хотіла закрити телефон, коли побачила нове повідомлення.

Від Теодора.

Я не відкрила.

Не зараз.

Через кілька днів я намагалася повернутися до звичайного життя.

Навіть змусила себе посміхатися.

Того вечора я почула шум біля дверей.

Відчинила.

І завмерла.

На порозі стояв мій брат.

Я не бачила його давно.

Він повернувся додому після служби, і в руках у нього був величезний букет яскравих квітів.

— Ну що, сестричко?

Я кинулася його обіймати.

— Ти приїхав!

— Ага.

— Чому не сказав?

— Хотів зробити сюрприз.

Я сміялася й плакала одночасно.

— Я скучила.

— Я теж.

Пізніше я стала перед дзеркалом із букетом у руках і зробила фотографію.

На ній я була в чорному вбранні, з розпущеним каштановим волоссям, а в руках тримала величезний букет.

Я підписала:

«Коли братик приїхав із війни — і в домі одразу стало якось тепліше.
Дуже чекала тебе. Тепер ти вдома.»

Я виклала фото в Instagram і TikTok.

І знову почалося.

«Які квіти!»

«Брат — красунчик!»

«Головне, що повернувся!»

«Елеонора, бережіть один одного!»

А потім з'явився інший коментар:

«А Теодор? Ви справді розійшлися?»

Я прочитала.

Видихнула.

І відповіла:

«Зараз у мене інша зустріч, на яку я чекала набагато довше.»

Через хвилину з'явився ще один:

«Але ти його досі любиш?»

Цього разу я не відповідала довго.

Пальці зависли над клавіатурою.

А потім я написала:

«Так.»

І вперше за кілька днів не стала цього заперечувати.

Ще один коментар:

«Тоді чому ви не разом?»

Я подивилася на фотографію.

На свого брата.

На квіти.

На своє відображення.

І написала:

«Бо іноді любові недостатньо, якщо між двома людьми немає довіри. Але це ще не означає, що історія закінчилася.»

Я відклала телефон.

А через кілька секунд він знову завібрував.

Одне повідомлення.

Від Теодора.

«Я теж не думаю, що це кінець.»

Я завмерла.

І вперше за весь цей час усміхнулася.