Розділ 17. «Правда»

Після завершення челенджу все мало стати простішим.

Принаймні так я думала.

Більше не потрібно було рахувати побачення. Не потрібно було придумувати, куди ми підемо наступного дня, що знімемо для блогу і як зробити так, щоб люди повірили у нашу фіктивну історію.

Тепер усе було справжнім.

Ми були разом.

І, як виявилося, саме це виявилося найстрашнішим.

Бо коли між нами більше не було вигаданої історії, залишилися тільки ми.

Справжні.

З усіма нашими страхами, мовчанням і речами, про які ми раніше не говорили.

Того вечора ми сиділи в маленькій кав'ярні біля університету.

Я розповідала Теодору про нові коментарі під відео, а він, як завжди, робив вигляд, що слухає лише наполовину.

— Вони вже створили нам фан-акаунт, — сказала я.

— Серйозно?

— Серйозно.

— І як назвали?

Я показала телефон.

Він прочитав назву й засміявся.

— Ні.

— Так.

— Я відмовляюся бути частиною цього.

— Пізно.

Він потягнувся через стіл і забрав у мене телефон.

— Тоді хоча б покажи мені найсмішніший коментар.

Я відкрила повідомлення.

І саме тоді побачила, що його телефон, який лежав біля чашки, засвітився від нового повідомлення.

Я не збиралася дивитися.

Справді.

Але перш ніж Теодор встиг перевернути телефон екраном донизу, я побачила ім'я.

«Едвард».

А під ним лише кілька слів:

«Ти ж не розповів їй?»

Я завмерла.

Теодор швидко заблокував екран.

Занадто швидко.

— Хто це?

— Ніхто.

Я підняла брову.

— Ніхто не пише тобі такі повідомлення.

— Це неважливо.

— Для мене вже важливо.

Він відкинувся на спинку стільця.

— Елеонора…

— Що ти від мене приховуєш?

— Нічого.

Я подивилася йому прямо в очі.

— Не бреши мені.

Він мовчав.

І цього мовчання було достатньо.

Ми вийшли з кав'ярні.

Вулиця була майже порожньою.

Я йшла поруч, але більше не тримала його за руку.

Теодор помітив.

— Елеонора.

Я не відповіла.

— Зупинися.

Я зупинилася.

Він став переді мною.

— Я не хотів тобі брехати.

— Але приховував.

— Так.

— Чому?

Він провів рукою по волоссю.

Вперше за весь час я бачила його настільки розгубленим.

— Пам'ятаєш, як я сказав, що знав тебе ще до челенджу?

— Так.

— Я не все розповів.

У мене похололо всередині.

— Що означає «не все»?

Він дістав телефон.

Кілька секунд щось шукав, а потім показав мені фотографію.

На ній була я.

Зовсім інша.

Молодша.

Я навіть не одразу зрозуміла, звідки ця фотографія.

— Звідки вона в тебе?

Теодор мовчав.

Я придивилася.

На задньому плані була університетська сцена.

Я згадала.

Це було кілька років тому.

Я тоді брала участь у студентському заході.

— Ти був там?

— Так.

Я підняла очі.

— Але я тебе не пам'ятаю.

— Ти й не мала мене пам'ятати.

— Чому?

Він важко видихнув.

— Бо тоді ми вже зустрічалися.

Я завмерла.

— Що?

— Не особисто. Але я знав про тебе.

Я нічого не розуміла.

— Теодоре, поясни нормально.

Він подивився на мене.

— Твій блог не був для мене випадковістю.

Я відчула, як усередині все стискається.

— Що ти хочеш сказати?

— Я читав тебе ще до того, як ти стала популярною.

— І?

— І саме через твій блог я вперше дізнався про тебе.

Я мовчала.

— Я бачив твої старі відео. Читав твої дописи. Знав, що ти любиш каву без цукру, що ти ненавидиш запізнення і що завжди кусаєш губу, коли хвилюєшся.

Я дивилася на нього, не знаючи, що відчувати.

— Ти стежив за мною?

— Ні.

Він одразу похитав головою.

— Я не хотів, щоб це звучало так.

— А як це має звучати?

— Як те, що ти мені сподобалася задовго до того, як ти взагалі звернула на мене увагу.

Я відвела погляд.

— Чому ти мовчав?

— Бо боявся.

— Чого?

— Що якщо я розповім тобі все, ти подумаєш, що я спеціально наблизився до тебе.

Я мовчала.

Бо саме це зараз і звучало.

Теодор зробив крок до мене.

— Я не планував закохуватися в тебе. Я просто… давно тебе помічав.

Він дістав із кишені старий паперовий квиток.

Я взяла його.

На ньому була дата.

Того самого студентського заходу.

На звороті — короткий напис.

«Колись я все-таки з нею познайомлюся».

Я підняла очі.

— Ти це написав?

Він кивнув.

— Так.

У мене защеміло в грудях.

Я не знала, сердитися мені чи плакати.

— Чому ти не сказав раніше?

— Бо хотів, щоб ти сама вибрала мене.

Я довго дивилася на нього.

Потім тихо сказала:

— Ти мав сказати.

— Знаю.

— Я не люблю секретів.

— Знаю.

— І мені потрібен час.

Він кивнув.

— Я дам тобі.

Я розвернулася, але за кілька кроків зупинилася.

Озирнулася.

Він усе ще стояв там.

Сам.

І раптом я зрозуміла одну річ.

Мене найбільше зачепив не його секрет.

А те, що він боявся втратити мене ще до того, як я взагалі стала його.

Я повернулася.

— Теодоре?

— Так?

— Я все ще зла.

Він ледь усміхнувся.

— Я знаю.

— Але я не хочу йти.

Його погляд змінився.

— Тоді не йди.

Я підійшла ближче.

— Але завтра ти розкажеш мені все.

— Все.

— Без секретів.

— Без секретів.

Я простягнула руку.

Він взяв її.

І цього разу я сама переплела наші пальці.

Бо іноді правда болить.

Але набагато страшніше — будувати кохання на тому, чого ви боїтеся сказати одне одному.