Розділ 15. «Побачення №7»

Останнє побачення мало бути найпростішим.

Принаймні так я думала, коли прокинулася вранці.

Сім днів тому я запропонувала Теодору Блеквуду фіктивні стосунки заради свого блогу. Сім днів тому він був для мене просто найзухвалішим хлопцем із паралельного курсу, якого я знала лише з чужих розповідей. Хлопцем, із яким я точно не хотіла мати нічого спільного.

А тепер я стояла перед дзеркалом і дивилася на себе в довгій бордовій сукні, думаючи лише про те, як сильно не хочу, щоб цей вечір закінчувався.

Сукня облягала фігуру й спадала майже до самої підлоги. Відкриті плечі, зібрана тканина на талії, простий, але дуже жіночний силует. Я залишила волосся розпущеним і взяла маленьку сумочку.

На секунду мені здалося, що я збираюся на справжнє побачення.

А потім я усміхнулася сама до себе.

Бо це і було справжнє побачення.

Просто ми обоє занадто довго боялися це назвати.

Теодор чекав біля входу.

І цього разу я майже забула, як дихати.

На ньому була чорна сорочка, чорні штани, чорні туфлі. Нічого зайвого. Жодних яскравих деталей. Просто темний образ, який робив його ще серйознішим, ніж зазвичай.

Він побачив мене.

І завмер.

— Не кажи нічого, — сказала я.

— Я й не збирався.

— Ти дивишся.

— Бо не можу не дивитися.

Я опустила очі.

— Ти теж гарно виглядаєш.

— «Теж»?

Я посміхнулася.

— Не звикай.

Він підійшов ближче.

— Сьогодні без камери?

Я кивнула.

— Майже.

— Чому «майже»?

Я дістала телефон.

— Хочу одну фотографію.

— Для блогу?

Я похитала головою.

— Для себе.

Він нічого не відповів.

Лише став поруч.

Я підняла телефон.

Ми зробили кілька фотографій.

На останній Теодор обійняв мене за талію, а я притулилася до нього.

Я подивилася на екран.

І раптом зрозуміла, що вперше мені не хотілося думати, скільки ця фотографія набере переглядів.

Мені хотілося залишити її тільки собі.

— Красива, — тихо сказала я.

— Ти чи фотографія?

Я подивилася на нього.

— Ти знаєш відповідь.

Він усміхнувся.

І цього разу не став нічого додавати.

Ми гуляли містом майже без плану.

Не було сценарію.

Не було пунктів, які потрібно виконати.

Не було необхідності в потрібний момент усміхнутися в камеру.

Теодор просто тримав мене за руку.

Іноді ми говорили.

Іноді мовчали.

Я розповідала йому про свої мрії, про блог, про те, як колись боялася, що нікому не буде цікаво читати мої слова.

Він слухав.

Не перебивав.

Не жартував.

Просто слухав.

— Я хочу, щоб люди читали мої історії й відчували щось своє, — сказала я. — Щоб вони знаходили там себе. Навіть якщо я пишу про зовсім вигадані речі.

— Ти вже це робиш.

— Звідки ти знаєш?

— Бо я читав.

Я подивилася на нього.

— Ти справді читав?

— Більше, ніж ти думаєш.

Я усміхнулася.

— І що тобі найбільше сподобалося?

Він на секунду задумався.

— Твої тексти про кохання.

— Чому?

— Бо ти пишеш про нього так, ніби дуже добре його знаєш.

Я опустила погляд.

— А я думала, що нічого про нього не знаю.

— Тепер знаєш.

Я підняла очі.

— Так.

Ми зупинилися.

Навколо нас продовжувало жити місто, але я раптом перестала помічати людей.

Бачила тільки його.

— Теодоре…

— Мм?

— Я не хочу, щоб сьогодні було останнім.

Він стиснув мою руку.

— Воно й не буде.

— Але сьоме побачення закінчиться.

— Побачення — так.

Він зробив крок ближче.

— А ми — ні.

У мене перехопило подих.

— Ти впевнений?

— Уперше за довгий час.

Я усміхнулася.

І цього разу сама обійняла його.

Міцно.

Так, ніби боялася, що якщо відпущу, все це зникне.

Він обійняв мене у відповідь.

— Я кохаю тебе, Елеонора.

Я заплющила очі.

Ці слова були простими.

Без красивої сцени.

Без музики.

Без камери.

Але саме тому вони здавалися справжніми.

— Я теж тебе кохаю.

Пізніше ми сиділи на лавці й дивилися на вечірнє місто.

Я відкрила телефон.

На екрані було наше фото.

Те саме.

Я довго дивилася на нього.

— Хочеш викласти? — запитав Теодор.

Я похитала головою.

— Ні.

— Чому?

Я повернула телефон екраном донизу.

— Бо це наше.

Він усміхнувся.

— Наше.

Я поклала голову йому на плече.

І подумала про те, як дивно все вийшло.

Я хотіла врятувати блог.

Хотіла отримати перегляди.

Хотіла виграти челендж.

Хотіла довести, що можу зіграти в кохання.

А в результаті сама стала тією, хто повірила першою.

Теодор тихо торкнувся губами мого волосся.

— Про що думаєш?

— Про те, що чоловіки, як місяць.

Він підняв брову.

— Це зараз що?

Я засміялася.

— Та нічого. Просто іноді вони зникають, іноді з'являються, а потім раптом стають цілим небом.

Він подивився на мене.

— А яким місяцем я був?

Я усміхнулася.

— Повним.

— Чому?

— Бо через тебе я нарешті побачила те, чого так довго боялася.

— Що саме?

Я підняла голову й подивилася йому в очі.

— Що справжнє кохання не треба вигадувати.

Він ніжно торкнувся моєї щоки.

— Іноді воно просто знаходить тебе.

Я кивнула.

А потім поцілувала його сама.

Не для камери.

Не для блогу.

Не для чужих очей.

Просто тому, що кохала.

І сьоме побачення закінчилося.

А наша історія — тільки починалася.