Розділ 14. «Це вже не гра»

Я прокинулася наступного ранку з абсолютно чітким усвідомленням, що вчора поцілувала Теодора Блеквуда.

Не в уяві.

Не для камери.

Не для переглядів.

Не тому, що цього вимагав челендж.

Я справді його поцілувала.

І він поцілував мене.

Я лежала на спині й дивилася в стелю, намагаючись зрозуміти, коли саме все пішло не за планом.

Спочатку був блог.

Потім сім побачень.

Потім перегляди.

Потім жарти.

Потім я почала чекати його повідомлень.

Потім ревнувати.

Потім ловити себе на тому, що мені подобається просто сидіти поруч із ним.

А тепер був поцілунок.

Я закрила обличчя подушкою.

— Все.

Сказала тихо.

— Я влипла.

І найгірше було навіть не це.

Найгірше — я зовсім не хотіла вибиратися.

Телефон завібрував.

Я навіть не дивилася, хто пише.

Я вже знала.

Теодор:

Доброго ранку.

Я усміхнулася.

І саме ця усмішка остаточно мене видала.

Я більше не могла вдавати, що це просто гра.

Університет того дня здавався якимось дивним.

Я бачила людей, чула розмови, відповідала викладачам, навіть кілька разів сміялася з Беатріс, але думками весь час поверталася до вчорашнього вечора.

До його руки на моїй щоці.

До того, як він нахилився.

До короткого поцілунку.

До його слів після нього.

«Тепер це точно вже не фіктивне побачення».

Я відкрила зошит.

Написала дату.

Потім автоматично вивела:

Теодор Блеквуд.

Я завмерла.

Швидко закреслила.

Беатріс, яка сиділа поруч, нахилилася до мене.

— Ти зараз написала його ім'я?

— Ні.

— Я бачила.

— Тобі здалося.

— Елеонора.

— Що?

Вона подивилася на мене дуже уважно.

— Ти закохалася.

Я хотіла посміятися.

Хотіла сказати, що вона драматизує.

Хотіла придумати щось дотепне.

Але не змогла.

Просто подивилася на неї.

— Думаю, так.

Беатріс завмерла.

— Ти серйозно?

Я кивнула.

— Серйозно.

— І ти це визнаєш?

— А що мені робити?

Вона кілька секунд мовчала.

— Не знаю.

— Я теж.

Я опустила очі.

— Я навіть не пам'ятаю, коли це сталося.

Беатріс тихо сказала:

— Напевно, тоді, коли він перестав бути хлопцем із твого блогу.

Я задумалася.

Можливо, вона мала рацію.

Бо я вже давно не бачила в ньому персонажа для своїх відео.

Я бачила Теодора.

Хлопця, який пам'ятав, яку каву я люблю.

Який віддавав мені куртку, коли я мерзла.

Який помічав, коли я втомлена.

Який умів бути неймовірно дратівливим, але чомусь саме поруч із ним я почувалася найбільш собою.

І тепер я боялася тільки одного.

Що для нього це може бути не таким самим.

Після занять я побачила його біля головного входу.

Він стояв, спершися на стіну, і щось читав у телефоні.

Коли побачив мене, одразу підняв голову.

І усміхнувся.

Просто усміхнувся.

А я зрозуміла, що саме заради цієї усмішки могла б пройти через усе знову.

— Привіт, — сказав він.

— Привіт.

Ми кілька секунд просто дивилися одне на одного.

— Ти дивно на мене дивишся, — сказав він.

— Як?

— Наче хочеш щось сказати.

Я вдихнула.

— Можливо.

— Тоді кажи.

— Я…

Я замовкла.

Він не поспішав.

Не жартував.

Просто чекав.

— Я думаю, що закохалася в тебе.

Теодор завмер.

Я відчула, як у мене тремтять руки.

— Ось.

Він мовчав.

Я вже почала шкодувати, що сказала це вголос.

— Можеш щось сказати?

Він зробив крок до мене.

— Я думав, що ти ніколи цього не скажеш.

— Чому?

— Бо ти весь час боялася.

— Боялася.

— А зараз?

Я подивилася йому в очі.

— Зараз теж.

Він обережно взяв мене за руку.

— Я теж закохався.

Я видихнула.

Наче весь цей час тримала повітря в легенях.

— Справді?

— Справді.

— Ти не жартуєш?

— Ні.

— Навіть трохи?

— Навіть трохи.

Я усміхнулася.

А він притягнув мене ближче.

Цього разу я сама обійняла його.

Міцно.

Без камер.

Без публіки.

Без страху.

Ми стояли так досить довго.

А потім Теодор тихо сказав:

— Є тільки одна проблема.

Я відсторонилася.

— Яка?

— Завтра сьоме побачення.

Я завмерла.

Точно.

Челендж.

Сім побачень.

Сім днів.

Завтра все мало закінчитися.

Я подивилася на нього.

— Але я не хочу, щоб закінчувалося.

— Я теж.

— Тоді що робимо?

Він усміхнувся.

— Вперше в житті не знаю.

Я засміялася.

— Дивно.

— Що?

— Ти завжди маєш відповідь.

— Не на тебе.

Я знову притулилася до нього.

І раптом зрозуміла одну просту річ.

Мені більше не потрібен був челендж.

Не потрібні були перегляди.

Не потрібні були коментарі.

Я хотіла тільки одного.

Щоб після сьомого побачення Теодор не пішов.

Щоб він залишився.

Не як герой мого блогу.

Не як хлопець із фіктивної історії.

А як людина, яку я справді покохала.

І вперше ця думка не налякала мене.

Навпаки.

Вона принесла дивне відчуття спокою.

Бо іноді людина приходить у твоє життя зовсім не так, як ти планувала.

Ти вигадуєш правила.

Встановлюєш терміни.

Кажеш собі, що все під контролем.

А потім одного дня дивишся на нього й розумієш:

це вже не гра.