Розділ 12. «Майже поцілунок» ❤️

Дощ майже закінчився, але місто все ще блищало від мокрого асфальту. Ліхтарі відбивалися в калюжах, машини повільно проїжджали вулицею, залишаючи за собою тонкі хвилі води, а ми з Теодором ішли поруч і досі трималися за руки.

Я вже навіть не думала про те, що це колись мало бути фіктивним побаченням.

Ми просто йшли.

І мовчали.

Але це мовчання більше не здавалося незручним.

Навпаки.

Мені подобалося чути його кроки поруч. Подобалося відчувати його долоню у своїй. Подобалося, що він не намагався жартувати кожні тридцять секунд, аби тільки не залишати між нами тишу.

Ми дійшли до маленької площі біля старого фонтану.

Теодор зупинився.

— Що? — запитала я.

— Нічого.

Я засміялася.

— Ти знову.

— Що?

— «Нічого».

— Просто хотів подивитися на тебе.

Я відчула, як усередині все перевернулося.

— Навіщо?

— Не знаю.

— Ти сьогодні дуже дивний.

— Можливо.

Він зробив крок ближче.

Я не відступила.

— Ти досі боїшся? — тихо запитав він.

— Чого?

— Нас.

Я ковтнула.

— Трохи.

— А зараз?

Я подивилася йому в очі.

— Зараз більше боюся того, що мені перестало бути страшно.

Він усміхнувся.

Але цього разу зовсім ледь.

— У мене так само.

Ми стояли зовсім близько.

Його рука все ще тримала мою.

Потім він повільно відпустив її й торкнувся пальцями мого мокрого пасма волосся.

— У тебе волосся мокре.

— Я помітила.

— І холодне.

— Я теж помітила.

Він обережно прибрав пасмо за моє вухо.

Я перестала дихати.

Він не відвів руку.

Я підняла очі.

Теодор дивився на мене так, як ще ніколи.

Без посмішки.

Без гри.

Без того хлопця, який завжди мав готову відповідь.

— Елеонора…

— Що?

— Я хочу дещо зробити.

— Що саме?

Він не відповів.

Просто нахилився трохи ближче.

Я відчула його подих.

Моє серце забилося так сильно, що я була впевнена: він це чує.

Ще трохи.

Ще сантиметр.

Я заплющила очі.

І саме в цей момент—

— ТЕОДОР!

Ми обоє здригнулися.

Я відскочила назад.

Теодор заплющив очі й повільно видихнув.

— Ні…

Я подивилася в бік голосу.

Через площу до нас біг Натан.

І, судячи з його обличчя, він навіть не здогадувався, наскільки невчасно з'явився.

— Я вас нарешті знайшов!

Теодор повільно повернув голову.

— Натан.

— Так?

— Ти зараз серйозно?

Натан зупинився перед нами, важко дихаючи.

— А що?

— Нічого.

— Чому ти так на мене дивишся?

— Бо я думаю.

— Про що?

Теодор провів рукою по обличчю.

— Про те, як тебе позбутися.

Натан засміявся.

— Я теж радий тебе бачити.

Я не втрималася й засміялася.

Теодор глянув на мене.

— Не смійся.

— Вибач.

— Ти смієшся.

— Бо це смішно.

Натан подивився на нас.

Потім на наші руки.

Потім на відстань між нами.

І його очі раптом стали величезними.

— О.

Теодор насупився.

— Не починай.

— Я нічого не кажу.

— Твоя фізіономія все сказала.

Натан усміхнувся.

— Я просто прийшов сказати, що завтра у нас тренування.

— І заради цього ти біг через усе місто?

— Я дзвонив тобі сім разів.

Теодор дістав телефон.

На екрані справді було сім пропущених.

— Я його не чув.

— Я вже зрозумів.

Натан знову подивився на мене.

— Я, здається, перервав щось?

— Ні! — занадто швидко сказала я.

Теодор подивився на мене.

Я замовкла.

Натан повільно посміхнувся.

— Ага.

— Натан.

— Все, мовчу.

Він розвернувся.

Зробив кілька кроків.

Потім зупинився.

— До речі, Теодоре?

— Що?

— Якщо ти зараз збирався її поцілувати, то я цього не бачив.

Теодор заплющив очі.

— Іди.

— Уже йду.

Натан зареготав і побіг геть.

Я стояла червона, як помідор.

— Я його ненавиджу, — пробурмотів Теодор.

Я тихо засміялася.

— Зате він нас врятував.

Теодор подивився на мене.

— Від чого?

Я замовкла.

Він зробив крок ближче.

— Елеонора.

— Мм?

— Він нас не врятував.

Моє серце знову забилося швидше.

— Тоді від чого?

Теодор нахилився до мене, але цього разу зупинився.

— Від поцілунку, якого я все одно хочу.

Я завмерла.

Він усміхнувся.

— Але не сьогодні.

— Чому?

— Бо після такого я хочу, щоб наступного разу нам ніхто не завадив.

Я не знала, що відповісти.

Тому просто усміхнулася.

Він узяв мене за руку.

— Ходімо.

— Куди?

— Проведу тебе додому.

— А якщо Натан знову прибіжить?

— Тоді я його вб'ю.

Я засміялася.

— Теодоре!

— Жартую.

— Сподіваюся.

Ми пішли далі.

А я весь час думала лише про одне.

Це мав бути фіктивний челендж.

Сім побачень.

Сім днів.

Кілька відео.

Кілька тисяч переглядів.

А тепер я чекала наступного вечора тільки для того, щоб дізнатися, чи станеться той поцілунок, який сьогодні нам так невчасно не дали закінчити.