Розділ 11. «Побачення №5 — дощ»

Дощ почався саме тоді, коли я вирішила, що сьогодні нарешті все буде просто.

Без камер.

Без прямих ефірів.

Без коментарів людей, які вже встигли придумати нам спільне майбутнє, і без Теодорових жартів про те, що ми «майже переконливі».

Просто прогулянка.

Просто двоє людей.

Просто вечір.

Я стояла перед дзеркалом і поправляла рукав ніжно-рожевого светра. Він був м'який, трохи об'ємний, із широким коміром, який відкривав плечі. На рукаві висів маленький пухнастий помпон, а ззаду на комірі був зав'язаний акуратний бант. Багатошарова джинсова спідниця з оборками робила образ трохи грайливим, хоча я сама сьогодні почувалася зовсім не грайливо.

Я подивилася на себе.

— П'яте побачення, — тихо сказала я.

Потім одразу поправила себе:

— Фіктивне п'яте побачення.

Чомусь від другого варіанту стало тільки гірше.

Телефон завібрував.

Теодор:

Я біля твого будинку.

Я взяла сумку, натягнула черевики й вийшла.

Щойно відчинила двері під'їзду, в обличчя вдарило кілька холодних крапель.

Я підняла голову.

— Серйозно?

Небо було темним, а дощ уже починав набирати силу.

Теодор стояв неподалік під чорним капюшоном.

Побачив мене й усміхнувся.

— Привіт.

— Ти бачив прогноз?

— Ні.

— А парасольку?

— Теж ні.

Я подивилася на нього.

— Чудово.

— Я теж радий тебе бачити.

— Я зараз промокну.

— Тоді підемо кудись, де сухо.

— А наше побачення?

Він знизав плечима.

— Хіба дощ може його скасувати?

Я хотіла сказати «так».

Але не сказала.

Бо він уже простягнув мені руку.

— Ходімо.

Я подивилася на його долоню.

Потім на нього.

І вклала свою руку в його.

— Тільки якщо ти не будеш бігти.

— Не обіцяю.

— Теодоре!

Він засміявся.

— Добре. Не буду.

Ми рушили вперед.

Через хвилину стало зрозуміло, що наша домовленість про «не бігти» була абсолютно безглуздою.

Дощ посилився.

— Швидше! — крикнув Теодор.

— Ти щойно сказав, що не будеш бігти!

— Я передумав!

— Я тебе ненавиджу!

— Знаю!

Ми побігли до найближчої зупинки.

Я сміялася так сильно, що ледве могла дихати.

Мій светр уже намок на плечах, волосся прилипло до щоки, а Теодор виглядав так, ніби щойно програв бій із цілим океаном.

Ми забігли під навіс.

Я сперлася спиною на стіну.

— Це було найгірше побачення.

Він важко дихав.

— Ми ще навіть не почали.

— Саме тому воно найгірше.

— Ти зараз дуже гарна.

— Не намагайся мене підкупити.

— Я серйозно.

Я закотила очі.

— У мене волосся жахливе.

— Мені подобається.

— Я мокра.

— Мені теж.

— Що?

Він усміхнувся.

— Мені подобається, коли ти не намагаєшся виглядати ідеально.

Я замовкла.

Він теж.

Дощ шумів по даху зупинки.

І раптом навколо стало напрочуд тихо.

Не тому, що місто зникло.

Просто ми перестали говорити.

— У мене є одна ідея, — сказав Теодор через кілька хвилин.

— Я вже боюся.

— Пішли.

— Куди?

— Туди.

Він показав на невелику кав'ярню навпроти.

— Це твоя велика ідея?

— Так.

— Я очікувала щось небезпечніше.

— Я можу повернутися й придумати.

— Не треба.

Ми перебігли дорогу й зайшли всередину.

Було тепло.

Пахло кавою, корицею та свіжою випічкою.

Я сіла біля вікна.

Теодор приніс два гарячі напої.

— Тримай.

Я взяла чашку.

— Дякую.

Він сів навпроти.

Кілька секунд ми просто дивилися на дощ за склом.

— Знаєш, — сказала я, — я люблю дощ.

— Я знаю.

— Звідки?

— Ти писала про це в блозі.

— Ти читаєш мій блог?

Він подивився на мене так, ніби питання було очевидним.

— Елеонора, я знаю твої старі пости.

Я усміхнулася.

— Навіть ті, де я скаржилася на життя в дев'ятнадцять?

— Особливо ті.

— Боже.

Я прикрила обличчя руками.

— Я була дурна.

— Ти була собою.

— Це не краще.

Він тихо засміявся.

А потім знову став серйозним.

— Ти часто пишеш про кохання.

— Це мій блог.

— А сама ніколи не була закохана.

Я кивнула.

— Так.

— Чому?

Я подивилася у вікно.

— Напевно, боялася.

— Кохання?

— Ні.

— Тоді чого?

Я повільно провела пальцем по краю чашки.

— Що людина піде.

Теодор нічого не сказав.

Я продовжила:

— Мені завжди здавалося, що якщо не прив'язуватися, то потім не буде боляче. Тому я могла писати іншим людям про стосунки, давати поради, розповідати, як правильно говорити про почуття, як пережити розставання… А сама завжди тримала дистанцію.

— Зручно.

— Дуже.

— Але самотньо.

Я подивилася на нього.

— Так.

Він відвів погляд.

— Я теж так робив.

— Ти?

— Я просто робив вигляд, що мені байдуже.

— У тебе це добре виходить.

— Знаю.

Я усміхнулася.

— Чому ти перестав?

— Що?

— Робити вигляд.

Він довго мовчав.

— Бо з тобою не виходить.

У мене всередині все завмерло.

— Чому?

— Не знаю.

— Ти сьогодні дуже часто кажеш «не знаю».

— Ти мене заразила.

Я засміялася.

Він теж.

А потім його усмішка стала тихішою.

— Мені подобається, коли ти смієшся.

— Ти вже казав.

— Я знаю.

— Тоді навіщо повторюєш?

— Бо це правда.

Я подивилася на нього.

І вперше за весь час не захотіла сховатися за жартом.

— Мені теж подобається, коли ти поруч.

Він завмер.

— Серйозно?

— Так.

— Навіть коли я дратую?

— Особливо тоді.

— Це дивно.

— Дуже.

Він посміхнувся.

— Добре.

— Що добре?

— Тепер я знаю.

Ми просиділи в кав'ярні майже дві години.